Минулого року держава спрямувала близько 19 мільярдів гривень на різні модифікації так званої «тисячі Зеленського» — прямих грошових виплат громадянам. Формально це виглядає як адресна допомога в умовах війни та економічного тиску. По суті — як перерозподіл ресурсів усередині соціального блоку.
Джерелом фінансування стала економія на Міністерстві соціальної політики. Це означає, що кошти були не додатково зароблені чи залучені, а вивільнені за рахунок недовиконання або оптимізації інших програм. Така логіка одразу ставить питання про пріоритети: що саме скоротили, щоб профінансувати масові виплати.
Сама ідея «тисячі» виникла як швидкий інструмент підтримки попиту та компенсації втрат доходів. В умовах воєнної економіки це рішення має зрозумілу політичну й соціальну привабливість. Але повторюваність програм змінює їхню природу — від разового заходу до майже регулярної практики бюджетних витрат.
Як показує попередній аналіз «Дейком», саме перехід від одноразових виплат до системного інструменту створює найбільше навантаження на державні фінанси. Кожна нова хвиля виплат закладає очікування наступної, а це поступово змінює поведінку як домогосподарств, так і самого уряду.
Ключове питання — ефективність. Прямі грошові виплати мають швидкий ефект: вони підтримують споживання, стимулюють роздрібну торгівлю, частково компенсують падіння доходів. Проте вони не створюють довгострокової вартості — не інвестують у зайнятість, освіту чи інфраструктуру.
Паралельно виникає проблема таргетингу. Масові виплати за своєю природою менш точні, ніж класичні соціальні програми. Частина коштів неминуче потрапляє до тих, хто не є найбільш уразливим. У результаті держава витрачає більше, ніж могла б, досягаючи меншого соціального ефекту.
Економія на Мінсоцполітики як джерело фінансування виглядає технічно зручно, але стратегічно ризиковано. Скорочення або недофінансування системних програм — субсидій, допомоги малозабезпеченим, підтримки людей з інвалідністю — може мати відкладені наслідки, які не перекриваються короткостроковими виплатами.
Фіскальний вимір також не менш важливий. 19 мільярдів гривень — це суттєва частка соціальних видатків, особливо в умовах дефіциту бюджету. За відсутності стабільних джерел доходів такі витрати або збільшують боргове навантаження, або витісняють інші статті фінансування.
Існує й інфляційний аспект. Додаткові гроші в економіці, не підкріплені зростанням виробництва, можуть підживлювати ціновий тиск. У короткій перспективі це не завжди критично, але в довшому горизонті послаблює купівельну спроможність тих самих отримувачів допомоги.
Політично програма «тисячі» залишається ефективною. Вона проста, зрозуміла і швидко відчутна для мільйонів громадян. Саме тому спокуса продовжувати її зростає. Але кожне таке рішення дедалі більше закріплює модель, у якій короткострокова підтримка замінює структурні реформи.
У підсумку 19 мільярдів гривень — це не лише цифра у звіті про виконання бюджету. Це сигнал про трансформацію соціальної політики: від системних інструментів до швидких рішень. І питання полягає не в тому, чи потрібна допомога, а в тому, якою ціною і за рахунок чого вона надається.
Відповідь на це питання визначатиме не лише параметри наступних бюджетів, а й довіру до державної політики в цілому.
