Європейський Союз фіксує парадокс: кількість депортацій мігрантів зростає до найвищого рівня за десятиліття, але політичне керівництво блоку відмовляється вважати це успіхом. За сухими цифрами — 28% виконаних рішень про повернення у 2025 році — стоїть глибша проблема ефективності, яка не зникає навіть на тлі позитивної динаміки.
Минулого року понад 491 тисяча осіб отримали рішення про необхідність залишити територію ЄС. Реально депортованими виявилися близько 135 тисяч. Це суттєве зростання порівняно з 2022 роком, коли рівень репатріації становив лише 16%. Але навіть цей прогрес означає, що більшість тих, хто підлягає видворенню, фактично залишаються в межах Союзу.
Причини зростання показників лежать на поверхні: держави-члени стали послідовніше застосовувати наявні інструменти, інформаційні системи координації покращилися, а окремі країни походження мігрантів демонструють більшу готовність приймати своїх громадян назад. Проте ці фактори лише частково знімають структурні обмеження.
Саме тому, за попереднім аналізом «Дейком», нинішнє зростання депортацій радше відображає межу можливостей старої системи, ніж її реальну трансформацію. Європейська міграційна політика опинилася в точці, де кількісні покращення більше не перекривають якісних недоліків.
Єврокомісар з питань міграції Магнус Бруннер формулює цю позицію максимально прямо: чинні правила депортації не працюють достатньо ефективно. Його оцінка підкреслює ключову проблему — розрив між юридичними рішеннями та їх практичним виконанням. У межах ЄС це означає втрату довіри до самої системи контролю міграції.
Відповіддю має стати новий регламент про репатріацію, який пропонує жорсткішу архітектуру управління поверненнями. Йдеться не лише про технічні зміни, а про перегляд балансу між правами мігрантів і можливостями держав. Документ передбачає обов’язкові зобов’язання для осіб, які підлягають депортації, а також суворіші правила для тих, хто порушує міграційний режим.
Окремий акцент — на розширенні термінів утримання під вартою перед депортацією. Це рішення викликає дискусії, але відображає прагнення зменшити випадки, коли особи зникають із поля зору влади після отримання рішення про видворення. Іншими словами, ЄС намагається закрити одну з головних «сірих зон» своєї міграційної системи.
Ще більш дискусійним є механізм так званих центрів повернення за межами ЄС. Ідея полягає в тому, щоб депортувати шукачів притулку до третіх країн, де вони очікуватимуть остаточного рішення або подальшого повернення. Це радикально змінює логіку європейської міграційної політики, виносячи частину процесу за межі самого Союзу.
Паралельно ЄС веде складні переговори з країнами, які залишаються джерелом міграції. Показовим є намір обговорити повернення громадян Афганістану навіть із тими політичними силами, які не визнаються на міжнародному рівні. Це свідчить про зростаючий прагматизм, коли питання контролю міграції починає переважати політичні й етичні обмеження.
На національному рівні держави-члени також рухаються в бік жорсткішої політики. Фінляндія, наприклад, переглядає імміграційне законодавство, посилюючи правила перебування та депортації. Подібні кроки формують загальноєвропейський тренд: міграційна політика дедалі більше переходить від гуманітарної риторики до інструментів контролю.
У ширшій перспективі ситуація з депортаціями демонструє системний виклик для ЄС. Питання вже не лише в тому, скільки людей повертають, а в тому, чи здатен Союз вибудувати цілісну, узгоджену й ефективну систему управління міграцією. Без цього навіть рекордні показники залишатимуться статистичним компромісом, а не політичним рішенням.
Зростання депортацій стало сигналом змін, але не їх завершенням. Європа входить у фазу, де кожен наступний крок вимагатиме не лише нових правил, а й готовності переглянути самі принципи, на яких будувалася її міграційна політика протягом останніх десятиліть.
