Україна довго говорила з Америкою мовою безпеки, права й союзницької відповідальності. Але всередині руху MAGA ці аргументи часто не працювали. Там війну сприймали як чужий конфлікт, допомогу Києву — як витрату, а Володимира Путіна — як сильного лідера, здатного нав’язувати правила.
Тепер Київ намагається змінити не лише думку окремих консервативних діячів, а саму рамку дискусії. Україна дедалі частіше подає себе не як державу, що просить порятунку, а як партнера, який уже демонструє військову ефективність, технологічну винахідливість і здатність завдавати Росії стратегічних втрат.
Найпомітнішим символом цього повороту став візит до Києва ультраправої активістки Лори Лумер, яка має прямий доступ до Дональда Трампа й раніше повторювала російські тези про «нацистську Україну». Під час поїздки вона зустрілася з Володимиром Зеленським, урядовцями, військовими, релігійними діячами та представниками оборонної промисловості.
За оцінкою Дейком, значення цього візиту полягає не в самій Лумер, а в точному виборі аудиторії. Україна більше не намагається переконати лише традиційний Вашингтон. Вона входить у політичний простір, де рішення формуються через особисту лояльність, вплив блогерів, медійні конфлікти й здатність говорити мовою Трампа.
Лумер стала зручною фігурою для такого експерименту. Вона не є посадовицею, але її голос чують у найближчому оточенні президента. Вона вже доводила, що може впливати на кадрові рішення, а її аудиторія сприймає її як частину політичної екосистеми Трампа, навіть без формального статусу.
Її зміна позиції була демонстративною. Активістка публічно визнала, що піддалася російській пропаганді, і відмовилася від власних попередніх образливих формулювань щодо Зеленського. Для MAGA це важливіше за чергову заяву дипломата: колишня скептикиня заявила, що побачене в Україні суперечить наративу, який вона раніше підтримувала.
Київ роками готував ґрунт для такого повороту. Проукраїнські організації запрошували до країни консервативних пасторів, активістів, республіканських радників і медійних діячів. Їм показували зруйновані церкви, наслідки російських ударів, переслідування релігійних громад і роботу українських військових.
Це була спроба обійти головну проблему: у правому американському середовищі Росія довго користувалася образом захисниці традиційних цінностей. Москва інвестувала в риторику про християнство, порядок і протистояння ліберальному Заходу, тоді як Україну частина MAGA сприймала як проєкт демократів і глобалістів.
Тому Києву довелося перебудовувати аргументацію. Замість абстрактного заклику захищати демократію дедалі частіше звучить теза про переслідування християн Росією, руйнування храмів, депортації, примусову русифікацію та війну проти релігійних громад на окупованих територіях.
Паралельно змінюється і військова рамка. Україну намагаються показати не як безнадійного прохача, а як сторону, що змогла потопити значну частину російського Чорноморського флоту, перенести війну на територію противника, створити далекобійні безпілотники й завдати ударів по критичних військових об’єктах.
Ця логіка особливо важлива для Трампа, який мислить категоріями сили, перемоги й репутації. Саме тому проукраїнські республіканці дедалі частіше називають Путіна не стратегом, а невдахою, що за роки війни не зміг підкорити Україну, зазнав величезних втрат і втратив контроль над частиною власних військових можливостей.
Кампанія «Путін — невдаха» не випадкова. Вона апелює до політичної психології Трампа значно точніше, ніж аргументи про міжнародне право. Для нього важливо бути поруч із тими, хто перемагає, і не асоціюватися з лідером, який витрачає людей, гроші й час без переконливого результату.
Українська сторона також намагається змінити уявлення про американську допомогу. Підтримка дедалі частіше подається не як благодійність, а як інвестиція в безпеку США. Українські технології боротьби з дронами вже мають цінність для захисту американських союзників від іранських атак, а бойовий досвід Києва стає ресурсом для модернізації західних армій.
Цей аргумент може бути найсильнішим усередині MAGA. Він дозволяє підтримувати Україну без відмови від принципу «Америка передусім». Якщо Київ допомагає США краще захищати власні війська, союзників і інфраструктуру, тоді допомога Україні перестає виглядати як поступка чужій державі.
Втім, один успішний візит не означає перелому. У MAGA залишається потужне крило, яке симпатизує Росії, виступає проти американської участі у війні й бачить у Путіні союзника в боротьбі проти ліберального порядку. Такі голоси, як Такер Карлсон і Кендіс Оуенс, продовжують впливати на мільйони виборців.
Парадоксально, але розкол правих навколо війни з Іраном відкрив Україні нове вікно можливостей. Частина прихильників Трампа, які підтримали удари по Ірану й тісний союз з Ізраїлем, почала конфліктувати з ізоляціоністами. Саме в цьому середовищі Україна отримала шанс представити Росію як частину ширшої мережі загроз, пов’язаних із Тегераном та антиамериканськими силами.
Лумер пояснила власний поворот саме цим. Побачивши, що її опоненти одночасно захищають Росію, критикують Ізраїль і виступають проти силової політики щодо Ірану, вона почала сумніватися в інших тезах, які вони поширювали. Україна використала цей момент, надавши їй доступ, увагу й матеріал для особистого переосмислення.
Для Києва це була добре розрахована інформаційна операція. Лумер отримала зустрічі високого рівня, поїздки на оборонні об’єкти, доступ до військових і символічні контакти, здатні переконати саме її аудиторію. Їй показали не абстрактну державу, а набір історій, які легко перетворюються на емоційно зрозумілий контент.
Особливо важливою стала зустріч із головним рабином України, чий син загинув у боях проти російських військ. Для єврейської активістки ця розмова стала прямою відповіддю на тезу про «нацистську Україну». Такий особистий сюжет руйнує пропагандистську конструкцію ефективніше, ніж десятки офіційних спростувань.
Проте головне питання залишається незмінним: чи змінюється сам Трамп. Він і далі демонструє коливання, обіцяє Україні розширення оборонної співпраці, а потім відступає від власних слів. Його ставлення до Путіна залишається м’якшим, ніж хотілося б Києву, а рішення часто залежать від особистого настрою й останньої розмови.
Саме тому боротьба за MAGA не може замінити боротьбу за президента. Впливові активісти, консервативні пастори й праві медіа здатні створити сприятливе середовище, але остаточне рішення все одно належить Трампу. Українська стратегія полягає в тому, щоб зробити підтримку Києва політично природною для його бази.
Це довгий процес, але вперше він дає помітний результат. Частина американських правих почала бачити Україну не як символ політики Джо Байдена, а як самостійну силу, що воює з противником США, створює корисні технології й демонструє здатність перемагати.
Україна не завоювала MAGA, але навчилася говорити з ним без перекладача. Вона замінила мову провини на мову сили, прохання — на аргумент вигоди, а образ жертви — на образ партнера. У політичному світі Трампа саме це може виявитися вирішальним.
