Олександр Лукашенко знову повернувся до воєнної риторики, яка за останні три роки стала невід’ємною частиною білоруської політики. Цього разу він заявив про необхідність модернізації армії та наголосив, що сучасні конфлікти неможливо виграти лише авіаударами чи ракетами. Фраза про те, що “без наземної операції нікуди”, миттєво викликала хвилю тривожних інтерпретацій у соцмережах і телеграм-каналах.
Але за гучними формулюваннями стоїть не стільки підготовка до нового фронту, скільки спроба підтримувати атмосферу постійної військової напруги. Для Мінська це вже давно стало інструментом внутрішнього контролю, торгу з Кремлем і психологічного тиску на сусідів. Лукашенко регулярно використовує тему війни як спосіб демонструвати власну значущість у регіональній архітектурі безпеки.
Останні заяви пролунали на тлі чергових дискусій про стан білоруської армії, мобілізаційний резерв і переозброєння. Формально йдеться про “оборонні завдання”, однак сам тон виступу вкладається у ширшу логіку мілітаризації публічного простору. Як раніше зазначав «Дейком», Мінськ після 2022 року системно підтримує модель контрольованої воєнної невизначеності: достатньо агресивної для інформаційного ефекту, але недостатньо реальної для прямого вступу у війну.
Лукашенко окремо наголосив, що Білорусь повинна враховувати особливості власної території як потенційного театру бойових дій. Це важливий акцент. Білоруська влада фактично визнає: її військова стратегія залишається оборонною й прив’язаною до географії країни, а не до масштабних наступальних сценаріїв. Навіть у російсько-білоруських військових навчаннях Мінськ традиційно уникає формулювань про самостійну наступальну кампанію.
Попри інформаційний шум, у білоруської армії сьогодні немає ресурсів для проведення великої наземної операції проти України. Йдеться не лише про чисельність військ, а й про логістику, бойовий досвід, технічне оснащення та політичні ризики. Частина найбільш підготовлених білоруських підрозділів зосереджена на охороні режиму всередині країни, а не на формуванні ударного угруповання.
Крім того, Мінськ чудово бачить наслідки повномасштабної війни для Росії. За три роки конфлікту стало очевидно, що навіть значно більша армія стикається з колосальними втратами, виснаженням економіки та проблемами мобілізації. Для Лукашенка пряме втягування у бойові дії означало б різке зростання внутрішньополітичних ризиків, яких він намагається уникати після протестів 2020 року.
Саме тому українська сторона досить швидко відреагувала на хвилю маніпуляцій навколо слів диктатора. У Центрі протидії дезінформації заявили, що жодної підготовки до наземної операції не фіксується, а сама інтерпретація висловлювань Лукашенка є перебільшенням. Це важливий сигнал, оскільки інформаційні кампанії навколо білоруського напрямку регулярно використовуються для створення паніки й відволікання уваги.
Втім, повністю ігнорувати активність Білорусі Україна також не може. Навіть без прямого вторгнення Мінськ залишається військовим союзником Москви, надає територію для навчань, логістики та розміщення окремих російських компонентів. Будь-яка демонстративна активність на кордоні автоматично змушує Київ утримувати там сили та ресурси.
Показово, що паралельно із заявами про сучасну війну Лукашенко підписав указ про призов офіцерів запасу та знову заговорив про необхідність “готовності до повноцінних бойових дій”. Це створює відчуття постійної мобілізаційної готовності держави. У білоруській політичній моделі така риторика виконує одразу кілька функцій: дисциплінує еліти, виправдовує силовий контроль і підкреслює залежність безпеки країни від чинної влади.
Для Кремля подібні заяви теж мають значення. Росія зацікавлена в тому, щоб українське командування продовжувало враховувати ризик з північного напрямку. Навіть без реального наступу сама присутність цього фактору працює як елемент виснаження. Білорусь у такій схемі стає не стільки окремим гравцем, скільки частиною ширшої стратегії тиску.
Тому нинішні слова Лукашенка варто сприймати не як сигнал про неминучий новий фронт, а як продовження політики керованої загрози. Мінськ намагається залишатися у воєнному порядку денному, демонструвати лояльність Москві та одночасно уникати точки неповернення. Саме на цій хиткій рівновазі сьогодні тримається білоруська модель виживання між війною, страхом і залежністю від Кремля.
