Білорусь змінює принцип підготовки армії на четвертому році великої війни Росії проти України. Олександр Лукашенко оголосив про запуск так званої «точкової мобілізації» — системи, за якої окремі підрозділи регулярно викликатимуться на збори, проходитимуть інтенсивну бойову підготовку і повертатимуться до місць дислокації. Формально йдеться не про повномасштабний призов, але сама риторика Мінська дедалі більше нагадує режим прихованої військової готовності.
Лукашенко прямо заявив, що Білорусь готується до можливої війни і має бути готовою до «наземної операції». Одночасно Мінськ відмовляється від традиційних великих військових навчань, які роками залишались головним інструментом демонстрації сили на західному напрямку. Натомість влада робить ставку на постійну ротаційну модель підготовки військ — менш помітну, але значно гнучкішу.
За попереднім аналізом «Дейком», така трансформація свідчить не лише про адаптацію білоруської армії до нових умов війни, а й про спробу Кремля інтегрувати Білорусь у російську воєнну логіку без формального втягування країни у відкритий конфлікт. Мінськ намагається одночасно виконувати політичні очікування Москви та уникати внутрішніх ризиків, які несе повна мобілізація.
Для Лукашенка це питання не лише безпеки, а й контролю над суспільством. Після протестів 2020 року білоруська влада системно перебудовує силовий апарат у режим постійної готовності. Армія дедалі більше розглядається не як класичний оборонний інститут, а як елемент політичної стабільності режиму. Саме тому нова модель підготовки дозволяє тримати резерв у робочому стані без різких кроків, які могли б викликати соціальне напруження.
Окрему увагу Лукашенко приділив проблемам усередині збройних сил. Він визнав, що під час останніх перевірок у білоруській армії виявили низку недоліків, після чого в Міноборони відбулася «серйозна розмова». Така публічна критика для білоруської системи нетипова і свідчить про нервозність керівництва щодо реального стану боєздатності військ.
Фактично Мінськ визнає те, про що військові експерти говорили останні два роки: білоруська армія залишається відносно невеликою, має обмежений бойовий досвід і потребує модернізації. Сам Лукашенко нещодавно заявляв про необхідність переозброєння армії сучасними системами, наголошуючи, що без цього неможливо забезпечити ефективну оборону країни.
При цьому головна мета нинішніх заяв може лежати не у військовій, а в інформаційно-політичній площині. Українська сторона вже заявила, що не бачить ознак підготовки Білорусі до реального наступу. У Києві вважають, що Лукашенко насамперед відпрацьовує російську інформаційну повістку та демонструє Кремлю лояльність на тлі затяжної війни.
Такий підхід цілком відповідає логіці самого Лукашенка. Від початку повномасштабного вторгнення він намагається балансувати між підтримкою Росії та небажанням безпосередньо втягувати білоруську армію у бойові дії проти України. Мінськ надав територію, інфраструктуру і полігони для російських військ, але уникав прямого входження у війну, усвідомлюючи ризики для власної стабільності.
Водночас ротаційна мобілізаційна модель має ще одну важливу функцію — психологічну. Вона створює атмосферу постійної воєнної готовності без офіційного переходу країни у воєнний стан. Для авторитарних систем це зручний інструмент управління: суспільство поступово звикає до мілітаризації, а влада отримує можливість оперативно нарощувати військову активність без різких політичних рішень.
Сьогодні Білорусь дедалі більше нагадує тилову військову платформу Росії на західному напрямку. Її територія інтегрована у російську військову логістику, а спільні навчання, системи ППО та координація штабів фактично формують єдиний оперативний простір. Саме тому будь-які зміни у структурі білоруської армії автоматично стають фактором безпеки для України та країн НАТО.
Проте навіть за умов жорсткої інтеграції Кремль поки не отримав головного — прямої участі білоруських військ у війні. Лукашенко добре розуміє, що такий крок може стати точкою внутрішньої дестабілізації. Тому «точкова мобілізація» виглядає радше як компромісна модель: достатньо мілітаризації для демонстрації союзницької відданості Росії, але недостатньо для відкритого вступу у війну.
Саме ця подвійність і визначає нинішню білоруську політику. Мінськ дедалі глибше входить у воєнну архітектуру Росії, однак продовжує уникати межі, після якої Білорусь перестане бути формальним союзником і стане повноцінною стороною конфлікту.
