Ці віхи знаменують прогрес, в якому лікарі сумнівалися, що він коли-небудь настане.
Про історію Віталія Шумея півтора роки тому написало агентство Ассошіейтед Прес, і вона стала вірусною. Вона привернула увагу багатьох людей по всьому світу, в тому числі українського футбольного клубу «Шахтар» (Донецьк), який запропонував оплатити дороге лікування, яке було вкрай необхідне Шумею.
Шумей, командир зенітного ракетного комплексу, був поранений у серпні 2022 року під час бойових дій на Донеччині, яка залишається найгарячішою ділянкою 1000-кілометрової (понад 600 миль) лінії фронту в Україні. Шумей захищав Авдіївку, місто, яке відтоді перейшло під контроль російських військ. Битва за Бахмут, найдовша за всю війну, щойно розпочалася на момент його поранення.
Зараз російські війська просуваються до іншого великого міста, Покровська, де битва, ймовірно, буде такою ж запеклою і жорстокою, як і за інші міста Донецької області.
Але в кінцевому рахунку ціну за повільне просування російських військ у Донецькій області платять солдати та їхні сім'ї, які беруть участь у війні, де десятки тисяч людей були вбиті та поранені.
«Ми вже почали робити певний прогрес, аби тільки ноги почали працювати», - сказав Сергій Шумей, його 65-річний батько. «Скоро ми будемо ходити і щодня ходитимемо до спортзалу».
У їхній кімнаті в реабілітаційному центрі в Модричах на Західній Україні стоять два ліжка. Віталій Шумей спить біля вікна, а його батько відпочиває навпроти.
Життя Сергія тепер обертається навколо майбутнього сина.
На стіні висить помаранчева футболка «Шахтаря» з прізвищем Шумей і 35-м номером чорним шрифтом. Поруч висить синьо-жовтий прапор України з автографами гравців «Шахтаря» та фотографія усміхненого Віталія до поранення.
Сергій усе життя був відданим уболівальником «Шахтаря», тож коли півтора роки тому йому запропонували оплатити лікування сина, він не міг у це повірити.
Тоді стан Віталія був важким після того, як снаряд влучив у бліндаж. Вибуховою хвилею в його черепі утворилася воронка завглибшки і завширшки з половину дині. Він міг моргати, ковтати, але був практично нерухомий.
Вони поїхали на лікування до Барселони, Іспанія. Після тривалих обстежень Віталію зробили операцію на головному мозку та встановили пластини для реконструкції черепа.
«Операція була дуже складною, але він сильний. Я знав, що він витримає», - сказав його батько.
Через кілька місяців Сергій з сином повернулися в Україну, адже Віталій дуже хвилювався, почувши чужу і незнайому мову.
Він одразу відчув полегшення, а до лютого цього року Віталій почав сміятися і розмовляти.
«Я був безмежно радий. Хоч це і була маленька перемога, але все ж таки наша, - каже він. «Я йшов з високо піднятою головою, пишаючись тим, як далеко ми просунулися».
Спочатку Віталій використовував прості відповіді «так» або «ні», але поступово його словниковий запас розширився, включивши в себе кольори, дні тижня та імена близьких родичів.
Батько супроводжує Віталія на кожній реабілітаційній сесії.
Під час одного із занять з Віталієм постійно спілкується ерготерапевт Світлана Кононеко, яка допомагає Віталію покращити його повсякденне функціонування за допомогою реабілітації. Він сидить у кріслі перед великим дзеркалом, а вона за допомогою запитань допомагає йому впізнати своє відображення.
«Віталію, перед тобою дзеркало. Чи бачиш ти себе?»
У відповідь тиша. Вона знову запитує: «Вам потрібна хвилинка, щоб відпочити?». Він відповідає тихим «Так».
Кононеко працює з Віталієм вже кілька місяців і відзначає значний прогрес за останній час. Окрім Віталія, у неї є ще кілька пацієнтів, більшість з яких такі ж солдати, як і він.
«Який твій позивний?» запитує Кононеко. Шумей ледь чутно шепоче: «Леон».
«Це був такий довгий і складний шлях», - каже волонтер Ірина Тимофєєва, яка познайомилася з родиною близько півтора року тому і продовжує підтримувати Сергія, якому також потрібен союзник на цьому непростому шляху. Вона каже, що тільки вони вдвох «були достатньо божевільними», щоб з самого початку повірити, що Віталій колись зможе досягти такого прогресу.
Коли півтора місяці тому Віталію зняли трахеостому, його батько нарешті зміг виспатися - вперше за майже два роки безперервного догляду за ним. Зараз він час від часу здійснює короткі прогулянки територією реабілітаційного центру, що потопає у мальовничій зелені.
Однак він ніколи не залишає Віталія надовго і весь час перебуває поруч.
«Я залишу його тільки тоді, коли побачу, що він вже стоїть на ногах, - каже батько. «Тоді він зможе почати жити власним життям».
Наступний, довгоочікуваний етап реабілітації буде тоді, коли Віталій зможе стояти і почне ходити. Реабілітологи неохоче прогнозують, коли це може статися, адже результат залежить від багатьох факторів, які важко передбачити. Одне залишається незмінним - підтримка батька.
«Це моя дитина, і я повинен триматися і робити все можливе, щоб допомогти йому одужати, - каже він. «Якщо комусь хочеться здатися, солдатам чи цивільним, не здавайтеся, тримайтеся на волосині».
