Україна ще не стала країною масової трудової міграції, однак тема іноземних працівників уже викликає сильні емоції, політичні суперечки та хвилю страхів у суспільстві. Достатньо було кількох заяв чиновників, окремих відео в соцмережах та історій про робітників з Індії на будівництвах, аби в інформаційному просторі почали говорити про нібито «заміщення українців» іноземцями.
Особливо гостро тема почала обговорюватися після заяви керівника Офісу президента Кирила Буданова про перегляд списку країн міграційного ризику. Після цього в соцмережах почали масово поширюватися чутки про майбутню хвилю трудових мігрантів із країн Глобального півдня. Інформаційна хвиля швидко перетворилася на емоційну дискусію про те, чи не втратить Україна власний ринок праці.
Однак якщо відійти від емоцій і подивитися на цифри, ситуація виглядає значно спокійніше. Масового напливу іноземних працівників в Україні немає. Ба більше — до повномасштабної війни їх було навіть більше, ніж зараз.
За даними щодо дозволів на працевлаштування, у 2021 році в Україні оформили близько 22 тисяч дозволів для іноземців. Після початку великої війни ця цифра різко скоротилася. У 2025 році було видано близько 9,6 тисячі дозволів, а в Києві за перший квартал 2026 року — приблизно 790.
У масштабах країни це мінімальні показники. Якщо брати приблизну чисельність населення на підконтрольній території у 22-25 мільйонів осіб, то кількість дозволів на роботу для іноземців становить лише кілька сотих відсотка населення.
Попри це, страхи у суспільстві залишаються дуже сильними. Багато людей побоюються, що бізнес почне масово завозити дешеву робочу силу з Індії, Бангладешу чи інших азійських країн, а українці залишаться без роботи. Особливо чутливо ця тема сприймається на тлі війни, мобілізації та масового виїзду громадян за кордон.
Проте представники бізнесу пояснюють: іноземні працівники — це не питання заміни українців, а питання виживання підприємств. Через мобілізацію, дефіцит кадрів і структурні проблеми на ринку праці компанії дедалі частіше стикаються з неможливістю знайти людей навіть на базові робітничі спеціальності.
Найгостріший кадровий дефіцит сьогодні спостерігається у будівництві, промисловості, логістиці, транспорті, сільському господарстві та переробці. Особливо бракує електриків, зварювальників, механіків, водіїв та інших працівників фізичної праці.
Парадокс ситуації полягає в тому, що безробіття в Україні залишається досить високим. За оцінками дослідницьких компаній, рівень безробіття перевищує 15%. Однак ринок праці стикається з так званим структурним дисбалансом: люди без роботи є, але їхні навички не відповідають потребам роботодавців.
У першому кварталі 2026 року роботодавці подали до служби зайнятості 148 тисяч вакансій, але закрити вдалося лише 61 тисячу. Особливо складна ситуація саме з робітничими професіями, де дефіцит кадрів став системною проблемою.
При цьому міф про «дешевого індійця», який нібито вигідніший за українця, не зовсім відповідає реальності. Найм іноземного працівника — складний, дорогий і тривалий процес. Бізнес змушений витрачати десятки тисяч гривень на оформлення документів, перевезення, житло та адаптацію працівника.
За оцінками представників бізнес-спільноти, вартість залучення одного іноземного працівника може становити від 30 до 120 тисяч гривень. Окрім цього, перевірки документів та безпекові процедури можуть тривати до трьох місяців.
Є ще одна проблема: багато трудових мігрантів не планують залишатися в Україні надовго. Для частини людей Україна є лише транзитною точкою на шляху до країн Європейського Союзу. Після отримання документів вони можуть намагатися переїхати далі на Захід.
Попри це, бізнес усе одно розглядає можливість залучення іноземців, оскільки українська робоча сила стрімко дорожчає. У дефіцитних сферах зарплати зростають на десятки відсотків щороку, а знайти працівників стає дедалі складніше.
Демографічна ситуація лише погіршує проблему. В Україні смертність значно перевищує народжуваність, мільйони людей виїхали за кордон, а війна призводить до збільшення кількості громадян з інвалідністю чи обмеженою працездатністю.
У таких умовах роботодавці намагаються шукати внутрішні резерви: активніше залучають жінок, людей старшого віку, ветеранів, студентів та навіть підлітків у межах законодавства. Але цього вже недостатньо для покриття потреб економіки.
Саме тому тема трудової міграції поступово стає неминучою для України. Особливо у сферах важкої фізичної праці, де дефіцит кадрів може лише зростати.
Водночас експерти наголошують: не варто очікувати, що Україна раптово перетвориться на «новий штат Індії». Для більшості іноземців країни ЄС залишаються значно привабливішими через вищі зарплати, стабільність та кращі соціальні умови.
Крім того, Україна поки що не має чіткої системи адаптації трудових мігрантів. Відсутність мовних програм, житлових механізмів, зрозумілих правил інтеграції та підтримки родин робить країну складною для довгострокового проживання іноземців.
Експерти переконані: якщо держава хоче використовувати трудову міграцію як інструмент підтримки економіки, потрібна продумана міграційна політика. Йдеться не лише про дозволи на роботу, а й про створення умов для легальної адаптації людей — мовні курси, соціальна інтеграція, зрозумілі трудові правила та контроль за ринком праці.
Сьогодні ж головна проблема полягає не у «навалі іноземців», а у дефіциті робочих рук і демографічній кризі. Українська економіка поступово стикається з реальністю, у якій знайти працівника стає важче, ніж знайти роботу.
І хоча тема трудових мігрантів ще довго викликатиме емоції та суперечки, реальність поки що значно менш драматична, ніж її намагаються показати у соцмережах.
