Смерть почесного патріарха Філарета, який десятиліттями залишався найвпливовішою постаттю українського православ’я, відкрила не лише емоційний, а й структурний конфлікт усередині середовища колишнього Київського патріархату. Уже наступного дня після його поховання частина найближчого оточення оголосила про створення власного центру влади й проголосила нового “патріарха”.
Реакція Православної Церкви України виявилася максимально жорсткою. Священний Синод позбавив сану ченця Никодима Кобзаря, а також Михайла Ковалюка і Никона Граблюка, яких у середовищі нової групи почали називати “митрополитами”. У ПЦУ наголосили: жоден із них ніколи не мав єпископського статусу, а тепер вони втратили і священницький сан.
Рішення стало не просто дисциплінарним актом. Йдеться про спробу ПЦУ остаточно закрити питання існування паралельних церковних структур після Об’єднавчого собору 2018 року, коли УПЦ Київського патріархату формально припинила існування та увійшла до складу нової автокефальної церкви. Як раніше зазначав «Дейком», саме незавершеність цього процесу роками залишалася прихованим джерелом напруги всередині українського православ’я.
Конфлікт навколо спадщини Філарета існував фактично з моменту створення ПЦУ. Почесний патріарх так і не погодився з реальним обсягом повноважень у новій церковній конструкції та неодноразово намагався відновити окрему діяльність Київського патріархату. Проте за життя Філарета його авторитет стримував остаточний розрив. Після його смерті баланс зник.
Група священнослужителів, які залишалися орієнтованими особисто на Філарета, провела так званий “онлайн-собор” і проголосила Никодима Кобзаря новим “патріархом”. Сам формат цього рішення став окремою проблемою. Обрання відбулося без повноцінного собору, без представництва громад і без дотримання навіть внутрішніх процедур колишньої УПЦ КП.
Для ПЦУ це стало межею, після якої конфлікт перестав бути внутрішньою суперечкою між колишніми союзниками й був кваліфікований як повноцінний церковний розкол. Саме тому Синод використав найжорсткіший інструмент — позбавлення сану. У церковній практиці це означає не просто адміністративне покарання, а повне виключення зі священнослужіння.
Особливо показовою стала риторика про “російський слід”. У ПЦУ прямо заявили, що бачать у новому розколі інтереси та впливи Росії. Формально доказів публічно не оприлюднювали, однак сама логіка таких заяв зрозуміла. Для української церкви будь-яка внутрішня дестабілізація автоматично розглядається в контексті війни та багаторічної боротьби Москви за вплив на православний простір України.
Після отримання Томосу автокефалії головним завданням ПЦУ було не лише міжнародне визнання, а й утримання внутрішньої єдності. Будь-які альтернативні “патріархати”, “собори” чи паралельні структури створюють ризик повернення до хаосу 1990-х років, коли українське православ’я існувало у стані постійних конфліктів юрисдикцій.
Показово і те, що більшість активних учасників нового руху перебувають поза межами України. Це суттєво зменшує їхній вплив на церковне життя всередині країни, але водночас робить конфлікт інформаційно гучним. Для ПЦУ принципово не допустити появи альтернативного центру, який використовуватиме бренд Київського патріархату або апелюватиме до спадщини Філарета.
Саме тому окремий акцент Синод зробив на юридичному питанні. Усі назви, пов’язані з УПЦ КП та Київською патріархією, офіційно закріплені за Київською митрополією ПЦУ як єдиним правонаступником. Це означає, що будь-які спроби використовувати стару символіку чи назву можуть розглядатися не лише як церковне, а й як правове порушення.
Нинішня криза демонструє ще одну важливу річ: ПЦУ остаточно переходить від етапу формування до етапу жорсткої інституційної самооборони. Якщо в перші роки після створення церква намагалася уникати різких кроків щодо прихильників Філарета, то тепер модель змінилася. У структурі більше не залишають простору для подвійної лояльності.
Для самої ПЦУ це рішення — сигнал не лише священникам, а й усій церковній вертикалі: період невизначеності завершився. Після смерті Філарета українське православ’я вступило у фазу остаточного перерозподілу символічної спадщини. І головна боротьба тепер точиться вже не за храми чи титули, а за право визначати, хто є законним спадкоємцем української церковної незалежності.
