Увечері 31 липня кілька тисяч людей пройшли центром Києва й заповнили Хрещатик. Вони вимагали повернути Михайла Федорова на посаду міністра оборони, скандуючи, що джерелом влади залишається народ навіть у державі, яка п’ятий рік веде велику війну.
Протестувальники виступали не лише проти конкретної відставки. Їх обурила непрозорість рішення, ухваленого без переконливого пояснення в момент, коли технологічна модернізація ЗСУ, виробництво дронів і реформа військових закупівель стали питаннями виживання країни.
Федоров очолив Міністерство оборони у січні 2026 року. За пів року його усунули під час несподіваної урядової перестановки, після чого він відмовився від запропонованої альтернативної посади й дав зрозуміти, що готовий повернутися лише до попередньої роботи.
За оцінкою Дейком, відставка перетворилася на політичну кризу тому, що суспільство побачило в ній не звичайну ротацію, а можливу зупинку оборонної реформи. Коли влада не пояснює мотивів, порожній простір швидко заповнюють підозри про корупцію, особисті конфлікти й боротьбу за контроль над ресурсами.
Федоров став символом переходу від пострадянської військової системи до армії, в якій дані, безпілотники, цифрові платформи й конкуренція виробників мають не менше значення, ніж кількість танків. Його популярність була пов’язана не лише з іміджем молодого реформатора, а з очікуванням вимірюваного результату.
Україна веде війну проти противника, який має більше людей, боєприпасів і промислових потужностей. За таких умов технологія перестає бути доповненням до класичної армії. Вона стає способом компенсувати нерівність, зменшувати втрати й уражати російські цілі далеко від фронту.
Саме за Федорова військова інновація почала сприйматися як єдина система: від державного замовлення й доступу виробників до випробувань — до масштабування дронів, роботизованих платформ і далекобійних засобів. Тому його звільнення прочитали як можливий відступ до закритої моделі управління.
Первинне пояснення Володимира Зеленського зводилося до серйозного конфлікту між міністром і тодішнім головнокомандувачем Олександром Сирським. Але через тиждень президент звільнив і самого Сирського, призначивши на його місце Михайла Драпатого. Це не завершило протест, а зробило попередню аргументацію ще менш переконливою.
Якщо причиною був лише конфлікт двох керівників, усунення обох виглядає визнанням системного провалу. Якщо йшлося про різні погляди на майбутнє армії, влада мала пояснити, яку саме модель вона обирає та чому технологічний курс більше не потребує його головного політичного представника.
Додаткової ваги протестам надали припущення, що Федоров міг втратити посаду через спроби змінити оборонні закупівлі. Колишній міністр публічно пов’язував свою відставку з реформами, які зачіпали впливові інтереси, хоча детального опису конфлікту не оприлюднив.
Оборонний бюджет під час війни є найбільшим джерелом державних контрактів, закритої інформації та надзвичайних процедур. Секретність тут необхідна, але вона одночасно створює середовище, де неефективність, монополії та завищені ціни легко маскуються вимогами національної безпеки.
Будь-яка спроба відкрити цей ринок неминуче породжує опір. Прозорі тендери змінюють постачальників, цифровий облік позбавляє чиновників ручного контролю, а незалежний аудит ставить питання про контракти, які раніше розподілялися всередині закритої системи.
Саме тому підозра про боротьбу навколо закупівель виявилася такою політично вибуховою. Вона поєднала два найбільші суспільні страхи: що корупція послаблює фронт і що президентська вертикаль усуває посадовців, здатних цій корупції протистояти.
Переконливих доказів такої версії суспільству не представили. Але відповідальність за її поширення лежить і на владі. У демократичній системі важливе кадрове рішення потребує пояснення, особливо якщо воно стосується керівника, від якого залежали військові закупівлі, інновації та міжнародна співпраця.
Призначення Михайла Драпатого головнокомандувачем частково зняло напруження. Він має репутацію командира, відкритого до дронів, роботизованих систем і нової культури управління. Частина військових сприйняла його як можливість продовжити модернізацію вже на рівні командування.
Проте посади головнокомандувача й міністра оборони не взаємозамінні. Перший керує застосуванням війська, другий відповідає за цивільний контроль, бюджет, закупівлі, промислову політику й відносини з партнерами. Технологічний генерал не може самотужки замінити реформаторське міністерство.
Виконувачем обов’язків міністра Зеленський обрав Євгенія Хмару, пов’язаного із сектором безпеки. Але проблема полягає не тільки в особистості наступника. Міністерство оборони за законом є цивільною інституцією, покликаною контролювати армію від імені суспільства, а не ставати продовженням силового командування.
Саме цивільний контроль став одним із головних мотивів протесту. Люди на Хрещатику не вимагали керувати операціями чи обирати генералів голосуванням. Вони вимагали зрозумілих правил, відповідальності та пояснення того, чому керівник ключового відомства був усунутий у розпал війни.
Це принципова відмінність між демократичною участю та втручанням у військове командування. Суспільство не визначає траєкторії ракет, але має право знати, як витрачаються податки, чому змінюється керівництво й чи не блокує державний апарат реформи, необхідні фронту.
Вихід людей на вулиці під час війни не обов’язково свідчить про слабкість держави. Навпаки, здатність проводити мирні демонстрації, критикувати президента й вимагати підзвітності відрізняє Україну від Росії, де незгода з військовою політикою карається репресіями.
Проте демократія воєнного часу створює для влади складну дилему. Повернення Федорова може виглядати як визнання помилки й поступка вулиці. Відмова реагувати — як демонстративне ігнорування суспільства та спроба перечекати кризу.
Зеленський поки не показав готовності скасувати рішення. Та просте очікування, що протести вичерпаються, є ризикованим. Невдоволення вже стосується не лише Федорова, а загальної якості президентського управління, кадрових процедур і концентрації влади.
Організатори пропонують прагматичний компроміс: повернути колишнього міністра на рік, надати йому чіткий мандат на реформу оборонного сектору, а потім оцінити результат. Це переносить суперечку з особистої лояльності у площину строків, показників і відповідальності.
Але навіть повернення Федорова не розв’яже проблему повністю. Без визначених повноважень, підтримки президента та захисту від внутрішнього саботажу він може отримати посаду без можливості змінювати систему. Тоді кадровий жест лише відкладе нову кризу.
Влада потребує ширшої відповіді: публічної логіки перестановки, незалежної перевірки закупівель, плану оборонної реформи та чіткого розподілу відповідальності між Міністерством оборони, Генеральним штабом і головнокомандувачем.
Необхідні й зрозумілі показники. Суспільство має бачити, чи збільшується виробництво дронів, чи скорочується час між розробкою і бойовим застосуванням, чи зменшується вартість контрактів і чи отримують підрозділи саме те обладнання, якого потребують.
Для західних партнерів ця криза також є тестом. Вони фінансують українську оборону, укладають спільні виробничі угоди та передають технології. Непередбачувані кадрові рішення без пояснень підвищують ризики й ставлять під сумнів сталість домовленостей.
Водночас сам протест демонструє партнерам, що українське суспільство не погоджується на необмежену владу під приводом війни. Люди вийшли не проти оборони, а за її ефективність; не проти держави, а за інституції, здатні пережити конкретних керівників.
Це важливо і для післявоєнного майбутнього. Армія, яка вийде з війни найбільшою та найвпливовішою інституцією країни, потребуватиме сильного цивільного контролю. Інакше воєнна централізація може стати постійною моделлю політичного управління.
Для Зеленського криза небезпечна не масштабом демонстрації, а характером вимоги. Протестувальники не заперечують його легітимність і не пропонують альтернативного президента. Вони вимагають пояснення від влади, яку продовжують вважати своєю.
Саме тому відповідь не може обмежитися новим прізвищем у кабінеті. Президент має показати, що кадрова вертикаль служить обороноздатності, а не особистій зручності; що реформаторів оцінюють за результатом, а не за рівнем конфліктності з системою.
Тисячі людей на Хрещатику нагадали про просту річ: під час війни довіра також є оборонним ресурсом. Її неможливо закупити, мобілізувати наказом або замінити секретністю.
Україна може витримати кадрову суперечку й навіть гострий протест. Значно важче їй буде витримати війну, якщо суспільство вирішить, що найважливіші рішення ухвалюються без пояснення, а технологічна модернізація армії залежить від внутрішньої боротьби, прихованої за дверима президентського кабінету.
