Ганна Замишляєва вже чотири роки живе між двома страхами. Перший — що її син Антон Волкович, якому потрібен постійний медичний нагляд, може бути десь живий, але без допомоги, ліків і близьких людей. Другий — що його вже немає, а вона досі не знає правди.
Антону 24 роки. До повномасштабного вторгнення він перебував у спеціалізованому інтернатному закладі в Олешках на Херсонщині. Після приходу російських військ зв’язок із ним урвався. Мати не знає, де він, у якому стані, чи отримує лікування і чи взагалі живий.
У Києві Ганна вийшла до журналістів разом із двома іншими жінками — Оксаною Олійник і Ларисою Браницькою. Усі вони шукають рідних, які перебували в тому самому закладі. Усі говорять не мовою великої політики, а мовою родин, у яких забрали найвразливіших.
За попереднім аналізом Дейком, ця історія оголює одну з найменш видимих травм війни: долю людей з інвалідністю, які жили в інтернатах, були залежні від догляду й після окупації фактично зникли для своїх сімей, української держави та міжнародних гуманітарних структур.
Коли говорять про депортацію українців до Росії або на окуповані території, найчастіше згадують дітей. Це справді один із найболючіших злочинів цієї війни. Але поруч із ними є інша група — люди, які формально вже дорослі, але через стан здоров’я так само не можуть самостійно захистити себе, поїхати, подзвонити або пояснити, що з ними сталося.
Саме такими були мешканці Олешківського інтернатного закладу. Багато хто пересувався на кріслах колісних, потребував ліків, регулярного огляду лікарів, допомоги з побутом. Для них переміщення без рідних і без прозорої документації означає не просто зміну адреси. Це загроза життю.
Після народження Антон переніс кілька операцій. Йому потрібні консультації невролога й контроль препаратів. Його мати просить будь-якої звістки, навіть неофіційної. Вона готова отримати повідомлення будь-яким способом, аби лише дізнатися, де її син.
Лариса Браницька шукає онуку Марину. Дівчині 22 роки, вона народилася передчасно, має церебральний параліч і користується кріслом колісним. До війни бабуся регулярно навідувала її в Олешках. Марина усміхалася, плескала в долоні, мала друзів і звичний простір.
Після окупації дорога до закладу зникла. Разом із нею зникло відчуття, що дитина, навіть доросла за паспортом, перебуває в безпеці. Лариса відкидає російську формулу про «порятунок» таких людей із зони бойових дій. Для неї це не порятунок. Це вивезення без згоди родини й без права знати, що сталося далі.
Оксана Олійник шукає доньку Анну. Їй 26 років, вона також пересувається на кріслі колісному. На початку вторгнення мати ще могла говорити з нею телефоном. Потім Анна втратила телефон, і зв’язок став залежати від інших мешканців інтернату. Згодом і ці люди були переведені до іншого закладу, після чого нитка обірвалася.
Для родин найстрашніше — не лише відсутність контакту. Найстрашніше те, що вони не знають, хто тепер відповідає за їхніх близьких. Чи є поруч лікар. Чи збережені медичні картки. Чи достатньо догляду. Чи розуміє персонал діагнози. Чи не були люди з інвалідністю використані як безіменна маса, яку можна переміщувати без пояснень.
Відомо, що в Олешківському закладі перебувала 101 людина. На початку війни лише 13 забрали батьки. Четверо померли в перші два місяці. Інших переміщували між установами, які опинилися під російським контролем. Частину вдалося відстежити, але далеко не всіх.
Трьох людей, про яких говорили їхні родини в Києві, спочатку перевели до іншого інтернатного закладу. Через рік їх знову перемістили — цього разу в район Генічеська, на окупованій частині півдня України. Ще кількох мешканців вивезли до російської Пензи. Решта, ймовірно, залишаються в установах на окупованих територіях.
Ця географія важлива. Вона показує, як швидко люди з інтернатів втрачають видимість у війні. Їх не завжди фіксують як полонених. Вони не є військовими. Часто вони не можуть самі заявити про себе. Вони можуть не мати телефону, документів, адвоката або людини, яка здатна наполегливо шукати їх роками.
Саме тому їхня доля так легко випадає з політичного порядку денного. Дипломатія говорить про перемир’я, санкції, ракети, території, обміни військовополоненими. А десь у цій тіні залишаються дорослі люди з інвалідністю, яких рідні досі називають дітьми, бо їхнє життя завжди залежало від чужої турботи.
Українська держава називає десятки тисяч дітей, примусово переміщених або депортованих після російського вторгнення. Частина цих випадків стала підставою для міжнародного кримінального переслідування російського керівництва. Але історія інтернатів показує, що сама категорія вразливості ширша за вік.
Людина може бути повнолітньою і водночас повністю залежною від догляду. Вона може не підпадати під звичну політичну мову про «дітей», але потребувати не меншого захисту. У цьому одна з моральних пасток війни: юридичні формули часто не встигають за реальністю людської безпорадності.
Росія намагається описувати такі переміщення як евакуацію або порятунок. Але справжня евакуація передбачає прозорість, облік, контакт із родичами, доступ міжнародних організацій, медичну безперервність і можливість повернення. Без цього «порятунок» стає вивезенням у невідомість.
Найбільша проблема сьогодні — навіть не в тому, що частину людей важко знайти. Частину якраз вдалося локалізувати. Проблема в іншому: немає надійного міжнародного механізму, який дозволив би повернути їх в Україну швидко, безпечно й з урахуванням медичних потреб.
Для людей з тяжкою інвалідністю повернення не може виглядати як звичайна евакуація. Потрібен спеціальний транспорт, лікарі, документи, згода законних представників, координація між сторонами, контроль стану здоров’я. Потрібен гуманітарний коридор не як політичний жест, а як професійна операція.
Міжнародні організації, які мають досвід роботи з цивільними в зоні війни, досі не отримали повного доступу до мешканців Олешківського закладу. Це створює небезпечний вакуум: родини не мають інформації, Україна не має контролю, а Росія фактично одноосібно визначає, хто, де і в яких умовах перебуває.
Для матерів і бабусь ця проблема не є абстрактною. Вони не вимагають складних політичних формул. Вони хочуть побачити своїх дітей, почути голос, отримати медичну інформацію, забрати додому або хоча б переконатися, що ті живі й отримують догляд.
У таких історіях війна проявляється не вибухом, а тишею. Немає дзвінка. Немає документа. Немає відповіді на запит. Немає людини в знайомому ліжку інтернату, де вона жила роками. Є тільки фотографія, ім’я, діагноз і родич, який не може зупинити пошук.
Ганна Замишляєва каже, що бореться за повернення своєї дитини. У цьому слові немає помилки, хоча її синові 24. Для матері, яка роками жила поруч із хворобою сина, його дорослий вік не скасовує її відповідальності й любові. Війна забрала в неї не лише контакт. Вона забрала саме право піклуватися.
Це одна з найжорстокіших форм насильства — позбавити людину не тільки близького, а й знання про нього. Така невизначеність виснажує повільно. Вона не має дати завершення, не дозволяє оплакати, не дає надійно сподіватися. Вона тримає родину в стані безкінечного очікування.
Україні ще доведеться вибудувати повний облік тих, кого вивезли з інтернатів, лікарень, дитячих будинків і спеціалізованих установ. Це буде складна робота з документами, свідченнями, базами даних, окупаційними архівами, міжнародним тиском і поверненням кожної конкретної людини.
Але починається вона не з таблиць. Вона починається з голосів матерів і бабусь, які виходять до публіки з фотографіями й іменами. Антон, Марина, Анна — це не статистичні одиниці й не «евакуйовані особи» в чужій адміністративній мові. Це люди, яких чекають.
Поки для них не буде створено надійного гуманітарного каналу, ця частина війни залишатиметься відкритою раною. Бо повернення територій і повернення людей — різні, але нерозривні завдання. Держава може відновлювати кордони, але її моральна цілісність залежить і від того, чи знайде вона тих, хто не міг сам попросити про допомогу.
