Російська держава дедалі відвертіше перетворює незгоду з війною на кримінальний склад. Максим Круглов, заступник голови партії «Яблоко» і колишній депутат Московської міської думи, отримав сім років колонії за дописи в соцмережах про російську армію та війну проти України.
Формально вирок винесено за поширення «фейків» про збройні сили. Політично він означає значно більше: у Росії навіть системна, легальна й обережна опозиція більше не має гарантій безпеки, якщо торкається головного табу — відповідальності держави за війну.
Круглову 39 років. Його затримали восени 2025 року, а справа стосувалася публікацій 2022-го, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Один із дописів був пов’язаний із подіями в Бучі, інший — із даними про жертви війни. Сам Круглов провини не визнав.
За попереднім аналізом Дейком, цей вирок важливий не лише як черговий епізод репресій. Він показує, що Кремль більше не хоче навіть декоративної присутності антивоєнної позиції в легальному полі. Опозиція може існувати лише доти, доки не називає війну війною і не ставить під сумнів державну версію подій.
«Яблоко» довгі роки залишалося майже останньою легальною політичною силою в Росії, яка могла говорити мовою миру, прав людини й європейського вибору, не перебуваючи повністю в еміграції чи під забороною. Його вплив різко зменшився, але сама присутність партії в бюлетенях давала антивоєнним виборцям символічний канал висловлення.
Саме тому удар по Круглову має виборчий вимір. Росія готується до виборів до Державної думи, призначених на вересень 2026 року, і «Яблоко» заявляє про намір брати в них участь. Для Кремля така участь безпечна лише тоді, коли партія не перетворює кампанію на трибуну проти війни.
Вирок за два дописи працює як попередження для всієї політичної периферії. Не обов’язково бути масовим лідером, мати мільйони прихильників або організовувати протести. Достатньо залишити публічний слід незгоди, який держава може витягти через роки й перетворити на кримінальну справу.
Круглов у суді сформулював це прямо: йдеться про заборону інакомислення. У його логіці влада прирівняла політичну незгоду до ненависті, а спробу говорити про війну — до злочину проти армії. Саме ця підміна є основою російської репресивної системи після 2022 року.
Закон про «фейки» щодо армії став одним із головних інструментів цієї системи. Його сенс не лише в покаранні за конкретні висловлювання, а в створенні атмосфери, де громадянин сам відмовляється від слова. Якщо будь-який допис може стати справою на роки колонії, мовчання стає не вибором, а способом виживання.
Кремль пояснює жорстку цензуру потребою зберігати єдність у протистоянні із Заходом. Але така аргументація оголює головну слабкість режиму: він не довіряє суспільству навіть настільки, щоб дозволити йому поставити запитання про ціну війни. Єдність, яку треба підтримувати вироками, вже не є політичною згодою.
Російська система давно навчилася розділяти опозицію на зручну й небезпечну. Парламентські партії можуть критикувати дрібниці, але не основу режиму. Позасистемні рухи витіснені, розгромлені або вигнані. «Яблоко» опинилося між цими світами: достатньо легальне, щоб його допустити до бюлетеня, і достатньо незручне, щоб тримати під постійним тиском.
Підтримка партій поза парламентом залишається низькою, а провладні сили зберігають очевидну перевагу в офіційній соціології. Але для авторитарної системи небезпечні не лише відсотки. Небезпечна сама можливість, що в країні, яка п’ятий рік веде війну, виборець побачить у бюлетені варіант сказати «ні».
Тому справа Круглова б’є не тільки по одній людині. Вона звужує простір для всієї кампанії «Яблока». Кандидати, спостерігачі, регіональні активісти й виборці отримують сигнал: навіть легальна участь у політиці не захищає від переслідування, якщо вона виходить за межі дозволеної лояльності.
Це особливо важливо на тлі війни, яка дедалі глибше повертається в російське повсякдення. Українські удари по НПЗ, паливні проблеми, атаки дронів у глибині Росії й економічна напруга роблять суспільство чутливішим до запитань про мету й ціну конфлікту. Кремль відповідає не дискусією, а кримінальним страхом.
Влада розуміє, що антивоєнна позиція не обов’язково має форму вуличного протесту. Вона може бути бюлетенем, спостереженням на дільниці, коротким дописом, мовчазним голосуванням, реплікою в суді або публічною відмовою називати агресію «спеціальною операцією». Саме тому репресії стають превентивними.
У справі Круглова показовою є й затримка між дописами та арештом. Держава ніби демонструє, що строк політичної пам’яті в неї необмежений. Те, що було написано на початку війни, може наздогнати людину через три роки — тоді, коли владі буде потрібно прибрати голос перед виборами або показово нагадати про межі дозволеного.
Такий механізм працює не лише проти політиків. Він дисциплінує журналістів, викладачів, муніципальних депутатів, активістів, юристів і звичайних користувачів соцмереж. У Росії після 2022 року саме слово стало зоною кримінального ризику, а публічна пам’ять про Україну — простором державного контролю.
Ширший контекст ще похмуріший. Після початку повномасштабної війни російська влада посилила криміналізацію протесту, розгромила незалежні медіа, розширила практику маркування «екстремістів» і «іноагентів», а багато форм незгоди перетворила на індивідуальний ризик без колективного захисту.
Водночас режим залишає собі оболонку виборів. Саме в цьому полягає його подвійність: бюлетені, партійні списки, кампанії й дебати можуть існувати, але лише в межах, де результат не загрожує владі, а зміст не торкається війни. Коли ж навіть слабкий антивоєнний голос стає помітним, його переводять із політики в кримінальне право.
Для Кремля це спосіб зберегти контроль перед вереснем. Для суспільства — ще одне звуження коридору. Для «Яблока» — випробування, чи зможе партія брати участь у кампанії, коли її керівників і регіональних політиків переслідують. Для України й Заходу — нагадування, що російська війна тримається не лише на танках і нафтових доходах, а й на придушенні внутрішньої незгоди.
Круглов сказав у суді, що хоче бачити Росію мирною країною, яку сусіди поважають, а не бояться. У нинішній Росії така фраза звучить не як передвиборче гасло, а як акт політичної непокори. Саме тому за нею стоїть вирок, а не дискусія.
Сім років колонії за дописи — це не про минуле двох публікацій. Це про майбутнє російської політики, у якій навіть мінімальна незгода з війною має бути або змовчана, або покарана. Кремль будує систему, де громадянин може голосувати, але не повинен ставити питання; може мовчати, але не має права пам’ятати; може жити в державі, але не має права не погоджуватися з її війною.
Саме тому вирок Круглову є одним із маркерів передвиборної Росії 2026 року. Влада не просто очищає поле від конкурентів. Вона очищає його від сенсів, які можуть нагадати суспільству, що війна має альтернативу, а лояльність не є єдиною формою громадянства. У цьому й полягає головний страх Кремля: не в силі «Яблока», а в самому факті, що в Росії ще залишаються люди, які хочуть сказати «ні».
