Щороку у третю неділю травня Україна вшановує пам’ять мільйонів людей, чиї життя були зламані жорстокою машиною політичних репресій. Цей день є не лише моментом скорботи, а й нагадуванням про те, що правда про минуле досі не розкрита повною мірою. Саме тому Україна сьогодні наполягає: архіви радянських спецслужб мають бути відкриті, а всі злочини — названі, досліджені та засуджені.
У своїй заяві Міністерство закордонних справ наголошує, що пам’ять про трагедії, які пережив український народ, не зникне ніколи. Назви місць масових поховань — Биківнянський ліс, Дем’янів лаз, Сандармох та інші — стали символами болю, який передається з покоління в покоління. За кожною з цих локацій стоять тисячі людських доль, обірваних без суду і слідства, знищених у тиші, без права на захист чи навіть згадку.
Ці рани не загоюються, бо досі залишаються відкритими. Значна частина злочинів так і не отримала належної правової оцінки. Відсутність справедливості створила небезпечний прецедент: безкарність породжує нові злочини. Саме ця логіка, як підкреслюють українські дипломати, стала одним із чинників нинішнього насильства, яке світ спостерігає сьогодні.
Україна звертається до міжнародної спільноти із закликом не лише пам’ятати, але й діяти. Йдеться про необхідність рішучого засудження злочинів радянського режиму, підтримку незалежних історичних досліджень і протидію спробам спотворення історії. Особливу небезпеку становлять намагання применшити масштаб трагедій або виправдати їх, що відкриває шлях до повторення подібних сценаріїв у майбутньому.
Окремим і принципово важливим пунктом є вимога до Росії відкрити архіви, які містять інформацію про діяльність НКВС та інших каральних органів. У цих документах — ключ до встановлення істини: імена жертв, обставини їхніх переслідувань, а також імена тих, хто віддавав накази і виконував їх. Без цього неможливо повністю відновити історичну справедливість.
Українська сторона наголошує, що відкриття архівів — це не лише питання минулого, а й важливий крок до формування відповідального майбутнього. Правда має стати основою для діалогу, примирення і запобігання новим злочинам. Приховування ж інформації лише поглиблює недовіру і затягує процес загоєння історичних травм.
Слова про необхідність справедливості звучать і на міжнародному рівні. Українські дипломати нагадують: протягом століть країна пережила численні трагедії — від репресій до техногенних катастроф, але так і не отримала повноцінного правосуддя. Сьогодні ситуація змінюється, адже створюються нові механізми притягнення до відповідальності, зокрема міжнародні судові інституції, реєстри збитків та компенсаційні механізми.
Ці інструменти мають не лише покарати винних, але й дати сигнал усьому світу: жоден злочин не може залишатися безкарним. Від цього залежить не лише доля окремих країн, а й стабільність усього європейського континенту. Без справедливості неможливо говорити про мир, адже невизнані злочини завжди залишають простір для їх повторення.
Водночас важливо усвідомлювати масштаб трагедії. За оцінками істориків, упродовж кількох десятиліть радянського режиму в Україні було репресовано близько півтора мільйона людей. І це лише приблизні цифри, адже точну кількість жертв встановити досі неможливо. За кожною цифрою — життя, мрії, родини, які були знищені або назавжди змінені.
Сьогодні пам’ять про цих людей стає моральним орієнтиром. Вона нагадує, що свобода, гідність і право на існування не є даністю — за них доводиться боротися. І ця боротьба неможлива без правди. Саме тому відкриття архівів і визнання злочинів є не просто історичним питанням, а необхідною умовою для формування справедливого і безпечного майбутнього.
Світ стоїть перед вибором: або зробити висновки з минулого, або дозволити історії повторитися. Україна наполягає на першому варіанті — і закликає до цього всю міжнародну спільноту.
