Раптовий перехід десятків тисяч людей із Марокко до іспанської Сеути нагадав Європі 2015 рік — човни біля грецьких островів, колони на Балканах, переповнені вокзали й відчуття, що кордони втратили контроль.
Але політична Європа за одинадцять років стала іншою. Тоді ультраправі партії переважно використовували міграційну кризу, щоб вирватися з маргінесу. Тепер вони або вже керують державами, або мають реальний шанс прийти до влади.
Найважливіша зміна полягає навіть не в їхньому електоральному зростанні. Центристські лідери, які прагнуть не програти їм боротьбу за виборця, дедалі частіше переймають їхню лексику, вимоги й сам спосіб описувати міграцію.
За оцінкою Дейком, Сеута стала не стільки новою міграційною кризою, скільки тестом на політичний зсув Європи. Масштаб прибуття швидко зменшився, більшість людей повернулася до Марокко, але реакція урядів залишилася такою, ніби континент стоїть перед довготривалим вторгненням.
Данія запропонувала обговорити можливість призупинення участі Іспанії в Шенгенській зоні. Італія заявила, що неконтрольована міграція є конкретною загрозою. Німеччина зажадала негайного повернення людей до Марокко.
У цих заявах майже зникла різниця між соціал-демократами, консерваторами й правими популістами. Те, що ще десять років тому вважалося радикальною позицією, тепер стало частиною стандартної урядової реакції.
Особливо символічним є контраст між нинішньою Німеччиною та 2015 роком. Тоді канцлерка Ангела Меркель відповіла на прибуття біженців із Сирії словами «ми впораємося» й відкрила країну для сотень тисяч людей.
Сьогодні політичний центр набагато обережніший. Пам’ять про інтеграційні витрати, локальні конфлікти, навантаження на житло та школи, а також успіх «Альтернативи для Німеччини» зробила міграцію питанням, де гуманітарна мова легко сприймається як політична слабкість.
Це не означає, що Європа переживає повторення 2015 року. Потік до Сеути був коротким, а більшість прибулих швидко повернулася. Загальні показники чистої міграції в низці великих країн навіть знижувалися.
Проте політичне значення має не статистика, а видимість втрати контролю. Кадри молодих чоловіків, які перелазять через огорожі, біжать дорогами або скупчуються на пляжі, впливають на громадську думку сильніше, ніж таблиці з річними показниками.
Це фундаментальна перевага популістів. Вони працюють не з масштабом явища, а з його візуальним образом. Один день хаосу на кордоні може перекреслити місяці скорочення нелегальних переходів.
У Британії кількість людей, які прибувають малими човнами через Ла-Манш, зменшилася, але антиімміграційна Reform UK тривалий час зберігала високі позиції в опитуваннях. Зниження потоку не принесло політичної винагороди тим, хто був при владі.
Причина проста: контроль, який працює, майже непомітний. Кордон без натовпу не створює телевізійної картинки. Натомість один переповнений човен або прорив огорожі стає символом державної безпорадності.
Так ультраправі отримують можливість диктувати порядок денний навіть без більшості. Вони змушують опонентів відповідати на поставлене ними питання: хто винен у тому, що кордон виглядає відкритим, і кого слід покарати за цю слабкість.
Центристські уряди намагаються випередити атаку, демонструючи жорсткість. Вони посилюють контроль, укладають угоди про повернення, скорочують можливості для притулку й використовують мову загрози, сподіваючись зняти питання з політичного порядку денного.
Але цей підхід має парадоксальний ефект. Коли центристи приймають базову тезу ультраправих — що міграція передусім є небезпекою, — вони легітимізують не себе, а радикальну картину світу.
Виборець у такому разі може зробити простий висновок: якщо загроза справді настільки велика, краще голосувати за тих, хто говорив про неї від початку й обіцяє ще жорсткіші рішення.
Саме тому зближення риторики не обов’язково зупиняє правих популістів. Воно часто розширює їхнє поле, зсуваючи політичну норму в напрямку, який вони визначили.
Іспанія поки залишається одним із небагатьох винятків. Уряд Педро Санчеса намагався поєднати контроль кордону з легалізацією людей, які вже живуть і працюють у країні без документів.
Раніше понад мільйон нелегальних мігрантів отримали можливість подати заяви на формальний статус. Для уряду це було спробою вивести людей із тіньової економіки, забезпечити податковий облік і зменшити експлуатацію.
Для опонентів така політика стала доказом слабкості. Криза в Сеуті дала їм зручний сюжет: нібито саме легалізація подала сигнал, що Іспанія відкриває шлях до Європи.
Прямого зв’язку між цими рішеннями й раптовим ослабленням контролю з марокканського боку немає. Але в політичній комунікації причинність часто поступається символу. Коли люди масово переходять кордон, складне пояснення програє простій формулі про «відкриті двері».
Санчес відповів, що гуманна міграційна політика не виключає контролю. Він також нагадав: через Італію, Грецію та балканський маршрут до Європейського Союзу незаконно прибувало більше людей, ніж через Іспанію.
Крім того, більшість тих, хто потрапив до Сеути, повернулася до Марокко протягом двох днів. Іспанський уряд використав це як доказ того, що прикордонну кризу вдалося швидко локалізувати.
Але його аргументація виявилася оборонною. Санчесу довелося доводити не лише ефективність своїх дій, а й право взагалі говорити про солідарність, інтеграцію та легальні шляхи перебування.
У цьому полягає глибина зсуву. Дискусія вже починається з презумпції, що м’якість небезпечна, а жорсткість відповідальна. Ті, хто пропонує інший баланс, змушені виправдовуватися.
2015 рік створив політичну пам’ять, яка й досі керує реакціями. Понад мільйон біженців і мігрантів прибули до Європи переважно з Сирії, Афганістану та інших охоплених війнами країн.
Частина з них інтегрувалася, отримала громадянство, вивчила мову й увійшла до ринку праці. Але в масовій політичній свідомості криза збереглася передусім як образ хаосу, перевантаження та втрати суверенного контролю.
Саме цей образ допоміг прихильникам Brexit у Британії, хоча країна була значно менше залучена до континентального потоку. Він сприяв зростанню AfD у Німеччині та виходу Марін Ле Пен до другого туру президентських виборів у Франції.
За наступне десятиліття ультраправі навчилися використовувати кожен новий епізод як продовження тієї самої історії. Незалежно від реальної кількості людей, маршрутів чи причин прибуття, будь-який прорив кордону подається як повернення 2015 року.
У Франції Ле Пен уже перетворила Сеуту на аргумент своєї кампанії, вимагаючи посилити контроль на французьких кордонах. Її політичний табір звинуватив іспанських соціалістів у тому, що вони відкрили Європу для небезпеки.
У Британії Найджел Фараж пішов ще далі, заявивши, що чоловіки, які опинилися в Сеуті, зрештою дістануться Кале й попливуть через Ла-Манш. Жодної логістичної неминучості в такому маршруті немає, але політично він створює відчуття прямої загрози.
Сеута в цій риториці перестає бути віддаленим іспанським анклавом у Північній Африці. Вона стає першою точкою ланцюга, що нібито веде до Парижа, Лондона, Берліна чи Копенгагена.
Така географія страху особливо ефективна. Вона перетворює локальну кризу на загальноєвропейську й дозволяє політикам у країнах, яких подія безпосередньо не зачіпає, використовувати її для внутрішньої мобілізації.
Центристи відповідають тим самим — обіцяють зміцнювати власні кордони, хоча більшість людей уже повернулася до Марокко й не мала можливості швидко дістатися інших держав.
Це свідчить, що реакція спрямована не лише на мігрантів. Вона адресована передусім внутрішньому виборцю, який має побачити, що уряд не повторить помилок 2015 року.
Данська пропозиція поставити під сумнів участь Іспанії в Шенгенській зоні була особливо показовою. Вона фактично переносила відповідальність із зовнішнього кордону на саму свободу пересування всередині Європи.
Шенген побудований на довірі: кожна держава має контролювати зовнішній кордон так, щоб сусіди могли не перевіряти людей на внутрішніх рубежах. Будь-який масовий прорив ставить цю довіру під політичний тиск.
Але використання Шенгену як покарання може створити небезпечний прецедент. Якщо кожна коротка прикордонна криза ставитиме під загрозу участь держави у спільному просторі, свобода пересування перетвориться на постійно умовне право.
Європа вже рухається в цьому напрямку. Тимчасові перевірки на внутрішніх кордонах дедалі частіше продовжуються роками, а виняткові заходи стають частиною повсякденної політики.
Жорсткіша міграційна система справді скоротила частину маршрутів. Морські переходи зменшилися порівняно з піком 2015 року, а держави активніше укладають угоди з транзитними країнами.
Проте успіх має політичну ціну. Європейський Союз дедалі більше залежить від урядів, які контролюють міграційні потоки й можуть використовувати їх як важіль у дипломатичних конфліктах.
Марокко є класичним прикладом. Воно допомагає стримувати людей на шляху до Іспанії, але раптове послаблення контролю здатне за кілька годин створити кризу, що розколює європейську політику.
Отже, жорсткий кордон не завжди повертає суверенітет. Часто він переносить частину контролю до сусідньої держави, від рішень якої Європа починає залежати ще більше.
Водночас повністю відкрита модель політично неможлива. Держави мають право контролювати в’їзд, перевіряти підстави для притулку й повертати тих, хто не має законного права залишатися.
Проблема виникає тоді, коли контроль стає єдиною мовою політики. У такому випадку зникає відмінність між біженцем, трудовим мігрантом, неповнолітнім і людиною, яка скористалася короткочасним хаосом.
У Сеуті ця різниця була очевидною. Більшість молодих марокканців повернулася додому. На пляжі залишилися переважно вихідці з країн Африки на південь від Сахари, частина яких могла мати законні підстави для міжнародного захисту.
Але загальноєвропейська риторика майже не помічала цієї деталі. Вона говорила про «потік», «загрозу» й «нелегалів», зводячи різні людські історії до єдиного образу небезпеки.
Саме так ультраправі остаточно виграють боротьбу за рамку дискусії. Їм не потрібно доводити кожне твердження, якщо всі учасники вже погодилися, що головне питання — як швидше закрити кордон.
Наслідком є поступова зміна не лише міграційної політики, а й самої європейської ідентичності. Союз, який після Другої світової війни будував себе на правах людини, дедалі частіше оцінює гуманітарні обов’язки через їхню електоральну небезпеку.
Цей зсув не стався за одну кризу. Він складався з виборчих поразок центристів, страху перед терактами, дефіциту житла, економічної нерівності та відчуття, що уряди втратили контроль над змінами.
Міграція стала зручним контейнером для всіх цих тривог. Вона дозволяє пояснювати складні проблеми однією причиною й пропонувати одну видиму відповідь — сильніший кордон.
У короткій перспективі така політика може бути популярною. У довгій вона створює нову залежність від постійного відчуття загрози. Щоб виправдати жорсткість, політики мають знову й знову доводити, що криза триває.
Саме тому навіть зменшення міграції не послаблює ультраправих автоматично. Коли їхній погляд на проблему вже став нормою, вони можуть заявити, що будь-яке поліпшення стало результатом тиску, а будь-який новий інцидент — доказом недостатньої жорсткості.
Сеута показала, наскільки завершеним є цей політичний цикл. Кордон швидко спорожнів, десятки тисяч людей повернулися, але європейські лідери продовжили говорити мовою надзвичайної загрози.
У 2015 році радикальні партії використали міграцію, щоб увійти до центру політики. У 2026-му їм уже не завжди потрібно перемагати на виборах: достатньо, що їхню лексику повторюють ті, хто називає себе поміркованими.
Саме в цьому полягає їхня найважливіша перемога. Вони змінили не лише закони й кордони, а саму точку, з якої Європа починає розмову про людей, що шукають прихистку.
