Рішення іранської влади частково відкрити доступ до глобального інтернету для університетських викладачів на тлі майже повного блекауту для решти країни не є кроком до нормалізації. Це, навпаки, ознака того, що Тегеран переводить контроль над мережею в іншу фазу — не тимчасового вимкнення, а вибіркового підключення. Коли після п’ятдесяти днів відключення влада повертає доступ не суспільству, а окремій професійній групі, вона фактично говорить: інтернет більше не є загальним середовищем, він стає привілеєм, який розподіляється згори.
Саме тому нинішній епізод важливіший за саму технічну новину про “полегшення”. За повідомленнями іранських медіа, професорам і дослідникам мають поступово надати ширший доступ до міжнародної мережі, тоді як для більшості населення міжнародна підключеність залишається близькою до нуля. NetBlocks фіксує, що міжнародна активність лишається приблизно на рівні 2 відсотків від звичайної, попри часткове відкриття окремих сервісів на кшталт стартової сторінки Google. Це означає, що мова йде не про відновлення звичного інтернету, а про контрольований режим винятків.
У політичному сенсі це дуже показовий зсув. Під час війни чи гострої безпекової кризи держава ще може намагатися пояснювати повне вимкнення логікою надзвичайного стану. Але коли після тривалого блекауту вона починає повертати доступ сходинками — чиновникам, елітам, викладачам, окремим погодженим користувачам, — вона вже не просто цензурує. Вона вибудовує цифрову ієрархію. Інтернет перестає бути інфраструктурою громадянського життя і перетворюється на адміністративний допуск. Як раніше зазначав Дейком, найнебезпечніші форми цифрового авторитаризму народжуються не там, де мережу просто вимикають, а там, де її починають роздавати як ліцензію на лояльність і функціональність.
Саме цим пояснюється різка реакція іранських цифрових правозахисників та частини суспільства. Для них нинішнє послаблення — це не добрий знак, а тривожний прецедент так званого “кастового” або “шарового” інтернету, коли доступ до світу визначається не правом людини, а її місцем у державній і соціальній піраміді. Експерти Miaan прямо попереджають: щойно доступ до мережі переходить із правової рамки у рамку “безпекового управління”, він перестає належати всім однаково. Це вже не свобода зв’язку, а контрольований сервіс, який можна підкрутити, відрізати або вибірково подарувати.
У цьому сенсі Іран робить крок до моделі, про яку всередині країни говорили вже кілька років, але яка раніше викликала сильний спротив, — до моделі стратифікованого інтернету. Ще у 2023 році іранські медіа описували ідею “інтернету без фільтра” для окремих груп, зокрема лікарів, викладачів та журналістів. Тепер ця логіка, схоже, перестає бути дискусійною і стає практикою. Те, що колись виглядало як суперечлива технологічна ініціатива, в умовах затяжного блекауту перетворюється на механізм нового суспільного поділу: одні отримують доступ до знань, ринку і зовнішнього світу, інші залишаються всередині внутрішньої, ізольованої і піднаглядної мережі.
Це особливо важливо для країни, де цифрова економіка давно перестала бути другорядною. За оцінкою NetBlocks, поточний блекаут уже завдав Ірану економічних збитків приблизно на 1,8 мільярда доларів. Але ще важливіше інше: вимкнений або напіввимкнений інтернет не просто блокує розваги чи комунікацію. Він ламає торгівлю, освіту, медіа, фриланс, дистанційні послуги, платформи, експорт цифрової праці й будь-яку форму малого бізнесу, що тримається на зовнішньому зв’язку. Коли на цьому тлі доступ повертають лише окремим категоріям, держава фактично перерозподіляє не лише інформацію, а й економічні шанси.
Не менш суттєвий і символічний вимір. Часткове повернення Google Search чи Google Maps, коли за пошуком усе одно не відкриваються більшість зовнішніх сайтів, працює як технологія зниження очікувань. Людей привчають радіти не свободі доступу, а її уламкам. Це психологічно дуже вигідна для влади схема: спершу суспільство відрізають майже повністю, а потім кожен крихітний виняток подають як послаблення, за яке ще й варто бути вдячним. Саме це й викликало різку реакцію іранських журналістів, які побачили в такій “поблажці” не гуманізацію режиму, а ще глибше приниження громадянської гідності.
Паралельно держава, схоже, тестує нову модель ринку доступу. Повідомлення про послуги на кшталт “Internet Pro” для тих, хто має державне схвалення, показують, що контроль над мережею може дедалі більше поєднуватися з механізмами дозволу, відбору і, потенційно, монетизації. Інакше кажучи, цензура перестає бути лише забороною. Вона починає працювати як система диференційованого сервісу: комусь — повний доступ, комусь — урізаний, комусь — лише внутрішня мережа. Це вже не просто політична ізоляція, а архітектура цифрової нерівності.
Для університетського середовища така поблажка теж має двозначний характер. З одного боку, наука, дослідження, міжнародні журнали, бази даних, карти, пошук і академічна комунікація справді неможливі без відкритого інтернету. З іншого — коли саме професорам дають те, що відбирають у суспільства, влада не просто підтримує науку. Вона сигналізує, що готова купувати функціональність окремих груп точковими поступками, не змінюючи загального режиму контролю. Це класична логіка авторитарної селекції: не відкривати систему, а знімати напругу там, де це корисно для самої держави.
Отже, нинішнє часткове послаблення в Ірані не варто читати як початок відновлення цифрових прав. Воно радше показує, якою може бути наступна стадія іранського контролю над мережею: не суцільна темрява, а дозоване світло для обраних. І саме це, можливо, небезпечніше за повне вимкнення. Бо тотальний блекаут усі бачать як репресію. А шаровий інтернет намагається видати репресію за адміністрування, привілей — за норму, а базове право — за послугу, яку влада може або надати, або забрати.
