Війна залишає після себе не лише руїни й цвинтарі. Вона залишає порожнечу — фізичну, юридичну й людську. Саме ця порожнеча роками ставала найбільш нестерпною для сімей українських військових, які зникли безвісти на фронті. Без тіла не було поховання. Без поховання — завершення. Держава вшановувала полеглих, але тисячі родин залишалися між надією та фактичним горем.
Верховна Рада ухвалила законопроєкт №15029, який вводить в Україні особливий прощальний ритуал для військовослужбовців, зниклих безвісти за особливих обставин і згодом офіційно визнаних померлими. Документ дозволяє проводити церемонію військового прощання навіть у випадках, коли тіло захисника не знайдено або його неможливо ідентифікувати.
Новий механізм базується на встановленні кенотафа — символічної меморіальної споруди без фактичного поховання. Саме біля такого місця тепер можуть проходити офіційні церемонії з військовими почестями. Раніше чинні правила цього не передбачали: без фізичного поховання держава фактично не мала юридичної процедури для повноцінного ритуалу прощання. Як раніше аналізував «Дейком», повномасштабна війна поступово змушує Україну переглядати не лише військову систему, а й саму культуру державної пам’яті.
Зміна має значення значно ширше за формальну процедуру. В умовах сучасної війни тисячі українських військових залишаються на окупованих територіях, у зонах активних бойових дій або в місцях, доступ до яких неможливий роками. Частина тіл знищується вибухами, частина залишається невпізнаною, частину неможливо евакуювати через постійні бої. Для родин це створювало особливий психологічний вакуум: держава визнавала втрату, але не могла дати ритуалу завершеності.
Саме тому закон про кенотафи має не лише меморіальний, а й соціальний вимір. В українській традиції поховання завжди було не лише релігійним чи культурним актом, а формою остаточного суспільного визнання смерті. Відсутність такого моменту роками консервувала стан очікування. Родини часто опинялися між двома реальностями — офіційним статусом і внутрішньою відмовою прийняти загибель без фізичного підтвердження.
Новий ритуал фактично створює для держави окрему форму колективного прощання з війною, де символічне місце пам’яті отримує ту саму вагу, що й традиційна могила. Це також означає поступову зміну української меморіальної культури під впливом масштабної війни ХХІ століття, у якій поняття «повернути всіх» дедалі частіше стикається з жорсткою реальністю фронту.
У Міністерстві ветеранів наголошують, що закон має забезпечити рівне ставлення до всіх захисників незалежно від обставин їхньої загибелі чи наявності тіла. Фактично держава вперше закріплює на законодавчому рівні, що відсутність останків не може бути підставою для неповного військового вшанування.
Це рішення також напряму пов’язане з формуванням нової системи національної пам’яті. Останніми місяцями Україна паралельно розгортає інфраструктуру Національного військового меморіального кладовища, ухвалює довгострокову стратегію вшанування захисників до 2030 року та готує створення регіональних філій меморіального комплексу. Влада фактично будує окрему архітектуру пам’яті для війни, масштаб якої вже змінив країну демографічно, психологічно й історично.
Кенотаф у цій системі стає не формальністю, а новим типом військового символу. Він означає місце, де держава визнає втрату навіть тоді, коли війна не дозволила повернути людину додому фізично. Для родин це право нарешті мати точку пам’яті. Для суспільства — визнання того, що сучасна війна змінює не лише фронт, а й сам спосіб прощання з тими, хто його тримав.
Після ухвалення парламентом закон передадуть на підпис президентові. Після цього уряд має визначити практичний порядок проведення церемоній, статус кенотафів та процедури військового вшанування. Але політичне рішення вже ухвалене: Україна офіційно визнає, що навіть без поверненого тіла загиблий військовий має право на повне державне прощання.
