Полювання на відьом ніколи не починається з вироку. Воно починається раніше — у ту мить, коли суспільство погоджується, що певний тип людини вже сам по собі є поясненням, ризиком, проблемою. Не вчинок, не провина, не встановлений факт, а сама зовнішня ознака раптом стає достатньою, щоб тіло в публічному просторі втратило спокій.
Саме так працювала стара логіка Салема. Там жінка ставала підозрою ще до доказу. Сьогодні в Україні, в іншій історичній ситуації й за незрівнянно іншої ціни часу, формується своя тонша, сучасніша версія цього механізму: коли чоловік певного віку дедалі частіше переживає місто не як спільний простір, а як простір можливої пастки, випадкового вибору, раптового приниження.
Ця аналогія не буквальна і не повинна бути дешевим історичним трюком. Ніхто не говорить про повторення Салема один в один. Йдеться про психологічний принцип: полювання на відьом починається там, де презумпцію людської гідності непомітно замінює презумпція підозри.
За попереднім аналізом Дейком, найнебезпечніше тут навіть не саме затримання, а зміна внутрішньої оптики суспільства. Коли чоловік на вулиці перестає бути громадянином і стає “випадком”, “одиницею”, “ресурсом”, “тим, кого можна наздогнати”, — руйнується не лише його безпека. Руйнується сама моральна мова держави.
Офіс Омбудсмана у 2024–2025 роках публічно фіксував звернення про незаконне обмеження свободи, застосування сили, недопуск адвокатів та інші порушення прав під час мобілізаційних заходів, а в березні 2025 року Уповноважений прямо заявив про системний і масовий характер частини таких порушень.
Але найглибша шкода таких практик не в самій лише юридичній площині. Вона — у виробництві нового повсякденного страху. Місто змінює свій психологічний рельєф. Чоловік починає рахувати не години, а маршрути; не справи, а ризики; не відстані, а місця, де треба сповільнити крок, перейти на інший бік, уникнути погляду, не затриматися зайву секунду.
Із цього народжується особливий тип внутрішнього приниження. Людина ще нічого не сказала, нічого не вчинила, ні в чому не викрита, але вже мусить жити так, ніби має щось пояснювати самим фактом своєї присутності. Це і є психологічне ядро полювання на відьом: не покарання за встановлену провину, а примус до самовиправдання ще до розмови.
Таке суспільство поступово втрачає тонкі межі. Спочатку зникає різниця між перевіркою і засідкою. Потім — між правом і силовою звичкою. Далі — між громадянином і підозрюваним. У якийсь момент саме чоловіче тіло в міському просторі починає сприйматися як проблема, яку треба “виловити”, а не як особу, з якою треба говорити мовою закону.
Саме тут і постає сучасна українська тінь “охоти на відьом” — не як історична калька, а як режим емоційного сортування людей. Не всіх, не завжди, не скрізь. Але достатньо часто, щоб змінилася атмосфера. Полювання на відьом завжди працює через вибіркову невизначеність: не кожного схоплять, але кожен схожий уже повинен жити так, ніби наступним може бути він.
Ця вибіркова невизначеність сильніша за відкриту заборону. Вона не просто обмежує рух. Вона змінює психіку. Людина вчиться бути менш помітною, менш прямою, менш довірливою. Вона починає існувати не в логіці належності до спільноти, а в логіці непомітного виживання всередині неї. Держава в такій оптиці перестає бути рамкою безпеки й дедалі більше нагадує непередбачувану силу, якої краще не зустрічати близько.
У цьому і полягає головна несправедливість. Не лише в окремому факті грубості чи незаконного примусу, а в тому, що ці практики непомітно переписують саму антропологію публічного простору. Вулиця вже не нейтральна. Кав’ярня, двір, перехід, вокзал, зупинка — все це набуває другого, прихованого змісту. Простір, який мав належати всім, стає простором різної міри безпеки для різних тіл.
Правозахисна позиція державних інституцій тут показова: навіть в умовах воєнного стану Омбудсман наголошує, що свободу громадян не можна обмежувати без законних підстав, а силу не можна нормалізувати як звичайний спосіб дії. Сам факт таких публічних заяв означає, що проблема вийшла за межі емоційних скарг і стала питанням правового порядку.
Але у психологічному сенсі наслідки глибші за право. Коли чоловіки певного віку починають звикати до ролі тих, кого можна раптово зупинити, відтиснути, позбавити голосу, суспільство отримує не дисципліну, а приниження. А приниження майже ніколи не народжує довіру. Воно народжує мовчання, обхід, тремтливу лояльність назовні і внутрішній розрив усередині.
Ще небезпечніше те, що поруч із цим виникає моральна вторинність. Частина публіки починає дивитися на такого чоловіка не як на людину в складному становищі, а як на фігуру, яку треба спершу запідозрити. Суспільство втомлюється, грубішає, шукає коротких моральних формул — і саме в цю хвилину полювання на відьом одержує свою головну поживу: не закон, а схвалену байдужість.
Салем учив, що полювання на відьом починається не з шибениці, а з уяви, яка вже розділила людей на “повноцінних” і “тих, кого можна винести за дужки”. Українська сучасність, у всій своїй трагічній складності, ризикує відтворити цей механізм не буквально, а психологічно — тоді, коли чоловік у місті дедалі менше відчуває себе людиною серед людей і дедалі більше відчуває себе рухомою мішенню для чужої впевненості.
І тут важливо сказати найтонше, але й найважливіше. Держава може вимагати багато. Історія може бути жорстокою. Обставини можуть не залишати простих рішень. Але жодна велика мета не стає сильнішою від того, що випадкова людина в повсякденному просторі вчиться жити з опущеними очима і напруженими плечима. Коли гідність зникає з методу, вона з часом починає зникати і з самої мети.
Тому сучасна “охота на відьом” в Україні — це не про містику і не про буквальне повторення старих сюжетів. Це про момент, коли чоловічість у публічному просторі перетворюється на ознаку попередньої підозри. А там, де підозра випереджає особу, несправедливість уже відбулася — навіть якщо її ще не встигли назвати своїм іменем.
