На початку великої війни країна жила в рідкісному стані моральної ясності. Небезпека була настільки відвертою, що багато чоловіків не чекали виклику — вони самі йшли туди, де, як їм здавалося, особистий вибір і загальний обов’язок збігалися. У лютому 2022 року охочих долучитися було так багато, що в пунктах набору стояли черги.
У ті перші місяці солідарність трималася не лише на страху перед ворогом. Вона трималася на значно глибшому відчутті: ризик розподілений чесно, історія не ховає нікого за спину іншого, і жертва, якщо вона неминуча, принаймні не виглядає вибірковою. Людина здатна витримати майже все, крім приниження несправедливістю.
Саме тому пізніша зміна настрою виявилася такою болючою. Вона виникла не в одну мить і не через одну причину. Спершу війна перестала сприйматися як короткий ривок і стала сприйматися як тривалий стан без ясного кінця. Разом із цим зникла і психологічна рамка тимчасовості, без якої жертва переноситься інакше. RUSI у 2024 році прямо писав, що до кінця 2023-го труднощі з набором зросли, а відсутність зрозумілих механізмів демобілізації зробила мобілізацію в очах багатьох “квитком в один бік”.
За попереднім аналізом Дейком, саме тут і починається сучасна тінь “охоти на відьом”. Не тоді, коли держава потребує людей, а тоді, коли потреба перестає здаватися спільною і починає здаватися вибірково розподіленою. У цей момент чоловік у місті вже не відчуває себе частиною спільного зусилля. Він починає відчувати себе носієм наперед накладеного боргу.
У здоровому суспільстві обов’язок може бути тяжким, але він не повинен виглядати принизливо нерівним. Коли ж виникає підозра, що для одних існує маршрут через статус, гроші, знайомства або правильний соціальний захист, а для інших — лише маршрут через примус, обов’язок втрачає моральну рівновагу. Він залишається законом, але перестає залишатися справедливістю.
Ілюстрація — для газети Дейком
Саме тому корупція тут руйнує значно більше, ніж окремі процедури. У серпні 2023 року після перевірок президент повідомив про 112 кримінальних проваджень щодо посадовців системи комплектування, 33 підозри та звільнення всіх керівників регіонального рівня; серед зафіксованих зловживань він назвав хабарі, незаконне переправлення людей через кордон і зловживання в медичних комісіях.
Для суспільної психіки такі речі мають вибухову силу. Бо вони ламають не тільки довіру до конкретних людей. Вони ламають саму ідею симетрії жертви. Чоловік готовий ризикувати, коли вірить, що ризик має моральний сенс. Але він починає внутрішньо чинити спротив, коли йому здається, що його просять не просто жертвувати, а жертвувати замість когось.
Тут важлива тонка межа. Проблема не в тому, що люди раптом стали менше розуміти загрозу. Загроза нікуди не зникла. Проблема в іншому: у довгій війні сама лише мова обов’язку вже не працює, якщо поруч стоїть досвід нерівності. Коли суспільство бачить, що формально всі рівні, а фактично одні мають простір для ухилення, а інші — лише простір для страху, солідарність починає втрачати нерв.
У цей момент і народжується психологія полювання на відьом. Вона починається не з покарання, а з нового погляду на людину. Чоловіка певного віку починають бачити не як особу зі своєю біографією, родиною, роботою, виснаженням і правом на гідність, а як категорію, яку треба виловити, облікувати, пришвидшити, не надто вслухаючись у його внутрішню правду.
Така оптика завжди зручна для втомленого суспільства. Вона спрощує моральну картину. Замість болісного питання “чому спільний тягар переживається як нерівний?” з’являється простіше і жорсткіше: “кого ще не дістали?” Саме так колективне безсилля перетворюється на підозру, а підозра — на мовчазно схвалену грубість.
Омбудсман України в березні 2025 року заявив, що порушення прав громадян під час мобілізаційних заходів набули системного та масового характеру. Це важливо не лише як правозахисний сигнал. Це ознака того, що проблема вийшла за межі окремих ексцесів і почала змінювати сам режим повсякденного контакту між державою та громадянином.
А коли держава в повсякденності перестає говорити з громадянином мовою передбачуваного права, вона починає говорити з ним мовою нервового пошуку. Людина дуже тонко відчуває цей зсув. Вона починає міняти маршрути, звички, ритм руху, інтонацію погляду, сам спосіб бути присутньою у власному місті. Моральна травма тут настає раніше, ніж юридичне формулювання.
Найглибше вражає те, що цей процес часто помилково описують як занепад мужності. Насправді він значно частіше є занепадом довіри. На початку війни люди йшли не тому, що не боялися смерті. Вони йшли тому, що вірили в сенс спільної постави. Коли ж сенс починає змішуватися з відчуттям вибіркової несправедливості, страх уже перестає бути лише страхом смерті. Він стає страхом бути використаним не по правді.
Це і є та думка, яку суспільство часто намагається не вимовляти вголос. Людина не хоче гинути “за когось” не в егоїстичному, а в моральному сенсі. Вона не хоче, щоб її особиста межа болю була перетворена на компенсацію за чужі виходи, чужі зв’язки, чужу недоторканність або чужу здатність відсидітися за рахунок менш захищених.
Тому сучасна українська “охота на відьом” виростає не з однієї жорстокості й не з одного наказу. Вона виростає з повільного руйнування суспільного договору. Спочатку зникає відчуття тимчасовості. Потім — відчуття рівності жертви. Далі — довіра до чесності процедури. А після цього чоловік у публічному просторі вже не є учасником спільної історії: він дедалі частіше стає її сировиною.
У цьому і міститься найнебезпечніший перелом. Бо полювання на відьом завжди починається там, де живу людину підміняють функцією. Там, де втомлене суспільство погоджується не помічати, що перед ним уже не громадянин, а ознака. Не обличчя, а категорія. Не особа, а відповідь на чужий дефіцит.
І саме тому розв’язання цієї кризи лежить не в ще жорсткішій мові, а в поверненні справедливості як публічного відчуття. Люди витримують важкий обов’язок значно довше, ніж принизливу нерівність. Коли ж нерівність стає помітнішою за сенс, солідарність стискається, а підозра починає здаватися природною. Саме так велика оборона ризикує непомітно породити маленький внутрішній Салем — уже без багаття, але з тією самою логікою наперед визначеної вини.
