Плани Росії різко наростити постачання газу до Китаю зіткнулися з проблемою, яку не можна вирішити лише політичними заявами. Переговори щодо будівництва газопроводу «Сила Сибіру-2» зайшли у глухий кут, а головною причиною стали гроші. Пекін не готовий погоджуватися на умови, які Москва вважає прийнятними, і дедалі впевненіше використовує власну переговорну перевагу.
Про призупинення переговорного процесу повідомляє South China Morning Post із посиланням на джерела, знайомі із ситуацією. За їхніми словами, сторони досі не змогли знайти компроміс щодо ціни газу. Для Китаю це принципове питання, адже йдеться про довгостроковий контракт із потенційно величезними обсягами постачання.
Позиція Пекіна виглядає максимально прагматичною. Китайська сторона, за даними видання, хоче отримувати газ за ціною, близькою до внутрішніх тарифів у Росії. Йдеться приблизно про 50 доларів за тисячу кубометрів для населення або близько 120–130 доларів для промислових споживачів. Для Москви такі цифри означали б зовсім іншу економіку проєкту, ніж та, на яку вона розраховує.
Російська сторона, своєю чергою, орієнтується на модель, за якою газ для Китаю продаватиметься за ціною, співставною з поставками через уже діючий маршрут «Сила Сибіру-1». За наявними оцінками, середня ціна імпортованого Китаєм газу через цей газопровід становить близько 258 доларів за тисячу кубометрів.
Саме тут і виникає головна суперечність. Китай бачить у новому трубопроводі можливість отримати додатковий ресурс на максимально вигідних умовах. Росія ж розраховує використати масштаб майбутніх поставок як спосіб компенсувати втрату частини колишнього європейського ринку. Але ці дві стратегії практично не перетинаються.
Масштаб задуму «Сили Сибіру-2» робить ситуацію ще важливішою. Планується, що газопровід проходитиме через територію Монголії та дозволить транспортувати до Китаю до 50 млрд кубометрів газу щороку. Ресурс має надходити з родовищ Ямалу в Арктиці. Для Росії це означало б створення нового великого експортного коридору, який частково міг би змінити географію її газових продажів.
Однак трубопровід такого масштабу потребує величезних інвестицій. За оцінками російсько-євразійського центру Carnegie, будівництво російської та монгольської ділянок може коштувати близько 36 млрд доларів. Тому ціна майбутнього газу стає не просто предметом торгу — від неї безпосередньо залежить економічний сенс усього проєкту.
Для Китаю ситуація зараз виглядає значно комфортнішою. Пекін не демонструє готовності поспішати й може чекати, поки умови стануть ще вигіднішими. Експерти Центру нових євразійських стратегій зазначають, що переговорна позиція Китаю посилюється з кожним днем. Отже, у китайської сторони практично немає стимулу погоджуватися на невигідний контракт лише для того, щоб швидше запустити будівництво.
Це принципово змінює баланс сил між двома партнерами. Ще кілька років тому Москва могла розраховувати на те, що масштаб її ресурсної бази та потреба Китаю в енергоносіях дозволять швидко домовитися. Тепер же Пекін може вибирати між різними постачальниками, маршрутами та джерелами енергії.
Додатковим фактором залишається нестабільність глобального енергетичного ринку. Ситуація навколо Ормузької протоки та ризики перебоїв із постачанням енергоносіїв через ключові морські маршрути змушують Китай уважніше оцінювати власну енергетичну безпеку. Пекін зацікавлений у диверсифікації, але водночас не хоче створювати залежність від одного джерела чи переплачувати за довгострокові поставки.
Показово, що раніше сторони вже заявляли про узгодження ключових параметрів «Сили Сибіру-2». Водночас конкретного графіка будівництва та остаточних умов реалізації проєкту погодити не вдалося. Документи, підписані під час візиту Володимира Путіна до Пекіна, також не містили чітких домовленостей щодо нових масштабних нафтових і газових контрактів.
Таким чином, гучні політичні заяви про стратегічне партнерство поки що не перетворилися на остаточну економічну угоду. «Сила Сибіру-2» залишається великим планом, але не гарантованим маршрутом майбутніх поставок.
Для Москви це може стати серйозним сигналом. Втрата значної частини європейського газового ринку створила потребу в нових покупцях, проте Китай не збирається автоматично замінювати європейських клієнтів на колишніх умовах. Пекін чудово розуміє ситуацію і використовує її для отримання максимальної ціни та умов.
Тому нинішня пауза навколо «Сили Сибіру-2» — це не просто чергова затримка великого інфраструктурного проєкту. Вона демонструє, наскільки складно перетворити політичне зближення на взаємовигідну економічну домовленість. І якщо Москва не погодиться переглянути свої очікування, багатомільярдний газопровід, який мав стати символом нового енергетичного союзу, може ще довго залишатися лише проєктом на папері.
