Коли в останні місяці свого життя Папа Франциск опинився прикутий до лікарняного ліжка, він не припинив простягати руку підтримки найменшим серед вірян: сотням палестинських християн, котрі шукали захисту в католицькій церкві Святої Родини в розгромленій війною Газі. Щоночі, частіше в режимі відеодзвінка, ніж звичайного телефонного дзвінка, він запитував у місцевого пароха Отця Габріеля Романеллі про те, чи живі й неушкоджені люди, що сиділи під уламками зруйнованих навколишніх будівель.
«Ці вечори стали відомими серед нас як „час Папи“», — розповідає Отець Романеллі. За словами священика, незважаючи на власну втому й біль, понтифік приділяв кілька хвилин чи навіть десяток хвилин, аби поцікавитися про гідність тих, хто позбавлений дому, їжі та безпеки, але не втратив віри. Для кількох сотень агарян, які залишилися в дивом уцілілій церкві, кожен дзвінок ставав своєрідним оберегом і нагадуванням, що вони не забуті світом, а їхній біль — не йде в порожнечу.
«Нам треба було почути людський голос»
За даними статистики, в Газі мешкає менше ніж тисяча християн — католиків, православних і протестантів — серед майже двох мільйонів мусульман. Після початку повномасштабної війни більшість із них втратили власні житла через обстріли чи бомбардування. Щоби забезпечити хоч мінімальну безпеку, дві церкви в центрі міста відкрили свої двері для біженців. І хоч життя поруч із розбитими стінами та окупованими руїнами було нестерпним, регулярні розмови з лідером католицької церкви світу надавали відчуття надійності.
«У ті дні, коли в нас нічого не було — ні хліба, ні води, ні світла, ні інтернету, коли повітря ставало дедалі гарячішим від вибухів — ми збиралися у храмі, піднімали телефони й чекали, аби побачити обличчя Папи і почути, що він молиться за нас», — згадує Марійя, одна з місцевих парафіянок. Її голос переривається тремтінням, коли вона описує миті, коли ледь живий дзвінок переривав радіомовчання і страх: неначе дивне диво, яке доводило, що людяність і милосердя можуть жити над руїнами.
Дзвінок, що ставав благословенням
Майже щоденно Отець Романеллі на початку розмови запитував, чи всі живі, чи є поранені, чи вистачає шприців для перших необхідних ін’єкцій у випадку травм. Далі — кілька хвилин тиші або шуму вулиць, коли Папа мовчки слухав. Потім — завжди питання: «Як я можу допомогти? Чи потребуєте ви якогось особливого благословення?» Інколи віряни передавали через Отець Габріеля прохання передати світовим лідерам про голод, дітей, які вмирають від холоду чи зранку від вибухів, про жінок, котрі втрачають останні краплі відчаю.
Були й такі вечори, коли дзвінок спізнювався або коротшав — Папа ставав дедалі слабшим. «Коли його голос звучав втомлено, ми воліли лише послухати його молитовні інтонації, навіть без слів», — пригадує священик. Саме в такі дні присутність понтифіка віртуально ставала для них надійним символом, що людство здатне чинити милосердя навіть у найтемніші часи.
Тримаючи телефон для преподобного Габріеля Романеллі під час відеодзвінка з Папою Франциском у грудні. Омар Аль-Каттаа/Agence France-Presse — Getty Images
Підсилення голоду й ізоляції
Кілька разів зв’язок переривався через збої телекомунікацій, що спричинялися ізраїльськими чи палестинськими обмеженнями, проте Папа не залишав спроб відновити контакт: просив сповістити його, як тільки з’явиться змога. Його турбувало не лише фізичне виживання, а й моральний стан людей: «Без надії неможливо жити», — говорив він.
Упродовж останнього року гуманітарна ситуація в Газі лише погіршувалася: за даними місцевих медиків і ООН, вже понад 50 000 цивільних загинули внаслідок бойових дій, постачання води та енергії працює із перебоями, а дитячі госпіталі заповнені пораненими і хворими на інфекції. Для католицької громади єдина надія була в тих вечірніх розмовах, які нагадували: їхнє життя також має значення для голови Церкви, котрий міг би в будь-яку мить повернутися до Ватикану, але залишався поруч із ними навіть у цифровому просторі.
Втрата «голосу надії»
Смерть Папи 21 квітня 2025 року не лише сколихнула весь католицький світ, а й обірвала «життєво важливу лінію зв’язку» для найуразливішої меншини Гази. «Тепер ми більше не почуємо його голосу, який кожного вечора нагадував нам: ви не одні», — говорить Отець Романеллі з печаллю. Він додає, що ця втрата відчувається як фізичний брак: «Нас збиралися благословити — і тоді ми йшли спати з твердим переконанням, що цієї ночі ніхто з нас не загине».
Своїм останнім зверненням Франциск закликав сторони конфлікту «оголосити припинення вогню, звільнити заручників і допомогти голодному народові», насамперед у Газі. Його слів досі перегукуються в пустоті зруйнованих кварталів. Місцеві християни з надією озираються на міжнародні ініціативи, але найчастіше згадують і шанують саме цю інтимну, майже таємну пастирську опіку, яка об’єднувала їх щойно на мить у «час Папи».
Лише кілька сотень палестинських християн живуть у Газі, яка була спустошена військовою кампанією Ізраїлю проти ХАМАС. Омар Аль-Каттаа
Спадщина милосердя в часи війни
Попри те, що католицька громада в Газі залишається надто малою, її приклад показує значення особистісного підходу духовного лідера. «Він не лише благословляв нас, він надихав нас не здаватися», — говорить Марійя, витираючи сльози. Для жителів Святої Родини дзвінки Папи перетворили церкву не стільки на укриття від бомб, скільки на живий організм віри і надії.
Тепер, з його смертю, отцю Романеллі та його парафіянам доведеться шукати нові шляхи збереження цієї спадщини милосердя. Вони вже обговорюють можливість регулярних групових відеозвернень до кардиналів і єпископів, що координують гуманітарні місії, аби бодай частково підтримувати контакт із глобальним католицьким співтовариством. Але ніхто не знає, чи зможе це замінити хоча б одну нічну «лінію надії», яку забезпечував сам Папа Франциск.
У світі, де насильство завдає шкоди кожному аспекту життя, для палестинських християн у Газі його голос був символом того, що навіть найслабша гілка за допомогою милосердя може пронести людяність через руїни. І хоча глухий звук телефонного дзвінка вже не відкриється обличчям понтифіка, пам’ять про його турботу житиме в серцях тих, хто був зв’язковим між стінами їхнього храму і всім світом.
