Адміністрація Трампа веде переговори з Мінськом про можливе одноразове звільнення щонайменше сотні політичних вʼязнів. Такий крок подається як гуманітарний прорив, але водночас стає частиною ширшої стратегії США щодо Білорусі та її ролі в російсько-українській війні, а також у системі безпеки НАТО.
Білорусь уже кілька разів оголошувала про звільнення частини вʼязнів, а найбільша хвиля відбулася у вересні, коли на волю вийшли 52 людини. Однак правозахисники наголошують, що режим Лукашенка досі утримує понад тисячу політичних вʼязнів, включно з опозиційними кандидатами та лауреатами Нобелівської премії.
Вашингтон тепер намагається перевести тактику поетапних звільнень у формат великої пакетної угоди. Адміністрація Трампа прагне вибити в Мінська одразу понад сто звільнень, що дало б змогу представити результат як доказ ефективності переговорів і посилити власну легітимність на зовнішньополітичному напрямку.
Ця ініціатива вписується у стратегію, яку союзники Трампа описують як спробу поступово витягнути Білорусь із орбіти Москви. Навіть часткова переорієнтація Мінська на Захід розглядається в США як стратегічний успіх, зважаючи на багаторічний союз Лукашенка з Кремлем і участь Білорусі у війні в Україні.
Проте для європейських столиць така гібридна дипломатія виглядає суперечливо. Вони бачать у Білорусі не самостійну силу, а радше російського сателіта, який забезпечив плацдарм для вторгнення в Україну у 2022 році. Разом із тим санкції ЄС проти Мінська посилювалися, а не пом’якшувалися останні місяці.
Ключовою фігурою від США у цих перемовинах став спеціальний посланець Джон Коуел. Саме він координує дискусії про звільнення вʼязнів, можливе санкційне послаблення та перспективи відновлення роботи посольства США в Мінську, яке було закрите після початку повномасштабної війни Росії проти України.
Лукашенко паралельно використовує тему звільнення вʼязнів як ресурс для торгу. Він уже помилував тридцять одного українця, що давало сигнал Києву і Заходу про гнучкість режиму. Водночас у Білорусі тривають нові політично вмотивовані арешти, тож баланс репресій і «жестів доброї волі» залишається незмінним.
У Вашингтоні не приховують, що санкції США є головним важелем впливу на Мінськ. Обговорюється, зокрема, часткове пом’якшення обмежень проти білоруського калійного сектору, який є критичним для світового ринку добрив. Для Лукашенка це один із ключових економічних інтересів у торгу з Заходом.
Стратегія адміністрації Трампа передбачає, що санкційне послаблення має бути прив’язане до конкретних кроків щодо політичні вʼязні. Однак ризик очевидний: режим може використати обмежений обмін як одноразову поступку, а надалі відновити практику масових затримань, уже маючи полегшений доступ до валютних доходів.
Європейські дипломати особливо занепокоєні тим, що цей трек зближення відбувається паралельно до спроб Вашингтона нав’язати Україні мирний план, який у ЄС вважають надто вигідним для Росії. У такій оптиці Білорусь сприймається як частина ширшої угоди, де інтереси Києва можуть відійти на другий план.
Довіра до Лукашенка в Європі залишається мінімальною. Окрім участі у війні, Мінськ фігурує в інцидентах із повітряними кулями, які порушували повітряний простір Литви і спричиняли тимчасові зупинки в аеропортах. Чехія та Польща нещодавно вислали білоруських дипломатів за підозрою у шпигунстві, що ще більше погіршило фон.
Паралельно Лукашенко публічно пропонує побудувати атомну електростанцію в східній Білорусі з прицілом на постачання електроенергії в окуповані Росією частини України. Така ідея показує, що Мінськ намагається поєднувати економічний прагматизм із політичною лояльністю Кремлю, використовуючи енергетику як інструмент впливу.
Важливе питання для США — чи справді можливо частково відтягнути Білорусь від Москви за рахунок пакетних домовленостей. Критики вказують, що будь-яке зближення з Лукашенком без глибших змін у сфері права людини й політичної системи фактично легітимізує авторитарний режим, не змінюючи його суті.
Адміністрація Трампа на це відповідає аргументом «реалістичної дипломатії». Логіка проста: якщо неможливо миттєво трансформувати систему, варто принаймні домогтися звільнення значної кількості політв’язнів і поступового зниження залежності Мінська від Москви. Але гарантій незворотності таких процесів немає.
Ще один аспект — внутрішній імідж Трампа як «угодника», що вміє домовлятися навіть із токсичними режимами. Масова амністія політичні вʼязні у Білорусі може бути подана американським виборцям як доказ його здатності досягати результатів там, де попередні адміністрації обмежувалися санкціями й заявами.
Для України важливо уважно відстежувати, якою буде ціна цих домовленостей. Якщо санкційне послаблення для Мінська супроводжуватиметься додатковими потоками ресурсів у російську військову логістику, реальна безпекова ситуація на східному фланзі НАТО та на українському фронті може лише погіршитися.
Небезпека полягає також у можливій спробі використати Білорусь як майданчик для окремих переговорів між США та Росією. Історія вже знає приклади, коли авторитарні режими ставали «посередниками», водночас зберігаючи повну лояльність Кремлю. Це створює додаткові ризики для прозорості майбутніх домовленостей.
Попри декілька хвиль звільнень, політичний режим у Мінську залишається репресивним. Системні зміни не відбулися, переслідування незалежних медіа і громадянського суспільства тривають. У такому контексті навіть масове звільнення понад сотні людей виглядає не реформою, а тактичною корекцією курсу.
Санкції США та санкції ЄС залишаються головним важелем, який стримує Мінськ від ще глибшого дрейфу у бік повної інтеграції з Росією. Тому будь-яке санкційне послаблення має бути максимально чітко прив’язане до вимірюваних змін, а не до розмитих обіцянок. Інакше Білорусь отримає ресурси без реальної трансформації.
Зовнішньополітична ставка Вашингтона — створити хоч би часткову конкуренцію російському впливу в регіоні. Втім, без скоординованої позиції з Європою така стратегія ризикує розколоти Західний фронт. ЄС уже скептично ставиться до ініціатив адміністрації Трампа в Україні, і білоруський трек лише додає новий вимір недовіри.
Для білоруського суспільства звільнення політичних вʼязнів, безумовно, матиме величезне гуманітарне значення. Однак без гарантій, що нові арешти не заповнять в’язниці знову, усе це виглядатиме радше як тимчасовий клапан напруги, а не крок до демократизації. Правозахисники вже неодноразово застерігали від ілюзій.
Україні в цій конфігурації важливо не опинитися обʼєктом чужих домовленостей. Будь-який діалог США з союзниками Москви — від Мінська до інших авторитарних режимів — має оцінюватися через призму довгострокових наслідків для війни в Україні, безпекових гарантій та реального ослаблення агресивного потенціалу Росії.
У підсумку, ініціатива адміністрації Трампа щодо масового звільнення політичні вʼязні в Білорусі є водночас і шансом, і ризиком. Вона може врятувати десятки життів і дати свободу ключовим опозиційним фігурам. Але без системних змін, жорстких умов щодо санкцій і узгодженої позиції Заходу це легко перетвориться на короткострокову угоду, яка послабить тиск на режим Лукашенка, не змінюючи його суті.
Саме тому подальша гібридна дипломатія довкола Білорусі має будуватися прозоро, із чіткими червоними лініями щодо прав людини, підтримки України та обмеження військової співпраці з Москвою. Лише тоді будь-яке перегрупування Мінська в бік Заходу можна буде вважати реальним, а не суто тактичним маневром у великій грі.
