Емманюель Макрон знову повернув у міжнародний порядок денний тему, яку в Європі довго намагалися формулювати обережно: Сполучені Штати вже не виглядають безумовною опорою для союзників, а дедалі частіше стають джерелом політичного ризику. Під час виступу в Сеулі 3 квітня французький президент заявив, що країни не повинні бути “васалами двох гегемонів” і не мають надмірно залежати ані від Китаю, ані від “непередбачуваності США”.
Ця заява не була емоційною імпровізацією. Макрон послідовно просуває ідею стратегічної автономії Європи щонайменше кілька років, але нині вона звучить інакше, ніж раніше. Якщо у 2023 році його слова про небажання бути “васалом США” викликали роздратування в частини західних союзників, то тепер на тлі нового президентства Дональда Трампа, атак на партнерів і дедалі жорсткішого тиску на НАТО ця риторика вже не виглядає маргінальною.
Фактично Макрон пропонує нову вісь співпраці — не антизахідну, але й не підпорядковану Вашингтону. Він прямо назвав держави, з якими Європа могла б будувати спільний порядок денний: Японію, Південну Корею, Австралію, Канаду, Індію, Бразилію. Йдеться не лише про дипломатію, а й про технології, штучний інтелект, космос, енергетику, ядерну сферу, оборону та безпеку. У цій логіці Франція намагається показати, що світ більше не зводиться до вибору між США і КНР.
Поштовхом до такого тону стала не лише глобальна конкуренція, а й війна довкола Ірану. Через закриття Ормузької протоки серйозно постраждали поставки енергоносіїв, а Європа та країни Східної Азії знову відчули, наскільки сильно залежать від чужих воєнних рішень. Макрон наполягає, що самі бомбардування не вирішують проблему, і посилається на Ірак, Сирію та Афганістан як на приклади провалених силових сценаріїв. Натомість він пропонує механізм деескалації з Іраном і морську місію супроводу суден після завершення ударів.
Саме тут і проявляється головний конфлікт із Трампом. Президент США останніми тижнями не лише тисне на союзників через близькосхідну кризу, а й публічно дорікає їм за недостатню підтримку. Франція стала окремою мішенню: Трамп звинувачував Париж у небажанні пропускати американські військові літаки та давав зрозуміти, що Вашингтон “запам’ятає” таку поведінку. На цьому тлі слова Макрона — це вже не просто дискусія про баланс сил, а пряма відповідь на американський стиль примусу.
Для Європи проблема значно ширша за особистий конфлікт двох лідерів. Стара модель Заходу трималася на припущенні, що США можуть бути жорсткими, але залишаються передбачуваними. Трамп руйнує саме це припущення. Він одночасно тисне на союзників, атакує міжнародні інституції, ставить під сумнів сталі правила безпеки та вимагає лояльності без рівноправного партнерства. Саме тому Макрон намагається перевести європейську дискусію з рівня реакції на рівень самостійної стратегії.
Втім, у цієї лінії є і слабкі місця. Франція може говорити про автономію гучніше за інших, бо має ядерний статус і потужну оборонну промисловість. Але вся Європа поки не має ані єдиного політичного центру, ані повної військової самодостатності. Тому заклики Макрона — це радше спроба задати напрямок, ніж опис уже існуючої реальності. Проте навіть у такому вигляді вони фіксують важливий злам: Париж більше не вважає безпечним мовчазне слідування за Вашингтоном.
У підсумку Макрон говорить не лише про Францію і не лише про Трампа. Він говорить про світ, у якому союзники США починають шукати способи захистити себе не від ворогів, а від рішень власного головного партнера. І якщо ще кілька років тому це звучало як французька політична амбіція, то тепер дедалі більше схоже на нову міжнародну норму. Основні тези його виступу, включно із закликом до об’єднання держав середньої ваги, збігаються з наведеним у наданому вами матеріалі.
