У 2025 році український парламент продемонстрував не лише політичну активність, а й помітну зміну матеріального ландшафту. Щонайменше 100 мільйонів гривень було витрачено народними депутатами на нові автомобілі — переважно преміум-класу. Це не просто цифра. Це індикатор того, як функціонує система прозорості, коли вона стикається з практикою обходу формальних обмежень.
Найпоказовіше у цій історії — не самі покупки, а спосіб їх оформлення. Значна частина автівок записана на компанії, пов’язані з депутатами, або на членів родин. Формально це не порушення. Фактично — це розмиття відповідальності та спроба мінімізувати публічну увагу до реальних витрат.
Автопарк парламенту оновлюється швидше, ніж законодавчі підходи до контролю за статками. Mercedes-Benz, BMW, Lexus, Range Rover — ці бренди стали частиною декларацій, але не завжди частиною прямої власності. За попереднім аналізом «Дейком», саме ця конструкція — користування без володіння — перетворилася на ключовий інструмент легального дистанціювання від витрат.
Окремі приклади демонструють системність. Керівники депутатських груп і фракцій користуються новими автомобілями, оформленими на бізнес-структури. Інші декларують авто, придбані дружинами або партнерами. У деяких випадках вартість машин у документах суттєво відрізняється від ринкової, що ставить під сумнів повноту або точність декларування.
Ще один вимір — оренда. Депутати дедалі частіше обирають модель, за якої автомобіль юридично належить компанії, а користування оформлюється як орендне. Це дозволяє уникати прямого відображення активу в декларації, зберігаючи фактичний доступ до дорогого майна.
Розширення автопарків відбувається і через родинні зв’язки. Нові автомобілі з’являються у співмешканок, дітей або інших близьких осіб. Формально це окремі суб’єкти декларування. Але в реальності — це частина єдиного фінансового контуру, який складно розділити.
Паралельно з цим у парламенті звучать заяви про втому, низькі офіційні доходи та складність роботи під тиском антикорупційних органів. Цей контраст між риторикою і практикою лише підсилює питання до системи. Якщо офіційні доходи обмежені, а витрати зростають, різниця повинна мати пояснення.
Проблема виходить за межі окремих декларацій. Йдеться про архітектуру контролю. Система електронного декларування була створена як інструмент прозорості, але її ефективність залежить від здатності враховувати непряме володіння і користування активами. Саме тут виникає головний розрив.
У результаті формується нова норма політичної поведінки: формальна відкритість поєднується з фактичною непрозорістю. Депутати не приховують автомобілі — вони змінюють спосіб їх юридичного існування. Це тонка, але принципова різниця.
Історія з автопарками — не про розкіш як таку. Вона про довіру. У країні, що живе в умовах війни та економічного тиску, питання відповідності доходів і витрат набуває не лише етичного, а й політичного значення. І саме тут стає зрозуміло: проблема не в кількості автомобілів, а в якості правил, за якими вони з’являються у деклараціях.
