Серед елітних кав’ярень і модних бутиків паризького кварталу Сен-Жермен-де-Пре щодня лунає знайомий вигук: «Ça y est!». Його автор — 72-річний Алі Акбар, останній газетяр Франції. Він розносить «Le Monde» і «Les Echos», як і півстоліття тому, коли вперше ступив на вулиці Парижа з оберемком друкованих видань. Його професія давно вимерла, але сам Акбар став частиною культурного ДНК французької столиці — справжнім живим символом епохи до інтернету.
Народжений у Пакистані, він зростав у злиднях, мріючи подарувати матері будинок із садом. У 18 років він вирушив у мандрівку до Європи, пройшовши через Кабул, Іран, Грецію, навіть працював на кораблі, з якого втік у Шанхаї. Після кількох невдалих спроб він оселився у Франції 1973 року, а вже наступного року почав продавати газети на вулицях Парижа.
Акбар швидко адаптувався до міста, що здавалося йому втіленням надії, але не позбавленого расизму, бідності й розчарувань. Проте саме ці труднощі сформували його філософію: залишатися вірним собі, сміятися, навіть коли хочеться плакати. «Коли в тебе немає нічого — береш те, що є», — говорить він. Його вигуки стали частиною міського ландшафту. Він перетворив торгівлю газетами на акт щоденного мистецтва — з жартами, імпровізаціями і навіть вигаданими заголовками: «Ça y est! Війна закінчилась, Путін просить пробачення!»
Його маршрут — від Café de Flore до Brasserie Lipp — перетинає осередки культурної пам’яті Парижа. Там, де колись сиділи Сартр і Гемінґвей, тепер туристи, інтелігенція, моделі й політики щодня зустрічають Акбара з усмішкою. Він знайомий із президентами, міністрами й митцями, але залишається скромним.
Президент Франції Еммануель Макрон особисто нагородив його Орденом Почесного легіону — найвищою нагородою країни. Але навіть вона поки що не допомогла отримати французьке громадянство: Акбар усе ще бореться з бюрократією, маючи лише посвідку на проживання.
Щодня, без вихідних, Алі продає газети від полудня до опівночі. Заробіток — близько 70 євро. Він не має пенсії, але виживає завдяки друзям, постійним клієнтам і власній енергії. В перервах він їсть яйця в Café Le Bonaparte, жартує з перехожими і не втрачає віри в людей.
Його життєвий шлях — це шлях емігранта, що не став жертвою, а творцем. У нього п’ятеро синів, один із яких — аутист, інший має проблеми зі здоров’ям. Один син помер при народженні. Його шлюб був організований, але життя в Парижі стало для нього справжнім. Він відмовився від суворих релігійних заборон, скуштував вино й свинину, і сказав: «Я зрозумів, що споживачі ковбас часто кращі за тих, хто дотримується догм».
Понад 50 років потому він усе ще на ногах, усе ще з газетами. Він пам’ятає «Paris Metro», англомовну газету, де починали багато журналістів, і яку сам продавав. Сьогодні він — артефакт і натхнення водночас. Туристи не завжди розуміють, хто він. Але паризькі бармени, актори і літні читачі не уявляють квартал без нього.
Він ніколи не зупиняється. Щойно відвернешся — він зник. Але за мить чується знайоме: «Ça y est! Марін виходить за Жордана!» — вигадана новина про політиків, що змушує посміхнутися навіть найцинічнішого парижанина.
Алі Акбар — не просто газетяр. Він — останній романтик паперової доби. Його історія — нагадування про те, що гідність, гумор і витримка можуть стати життєвою філософією навіть тоді, коли світ уже давно обрав інший шлях.
