Погроза Дональда Трампа перетворити вівторок на день ударів по іранських електростанціях і мостах, якщо Тегеран не послабить блокаду Ормузької протоки, змінює саму рамку конфлікту. Йдеться вже не просто про примус Ірану до поступки, а про спробу зробити цивільну інфраструктуру прямим інструментом дипломатії війни.
Саме тому реакція Європи звучить жорсткіше, ніж звичайна дипломатична пересторога. Лінія, яку проводить Антоніу Кошта, спирається не на ситуативне роздратування, а на вже зафіксовану позицію Євросоюзу: деескалація, захист цивільного населення, захист цивільної інфраструктури й мораторій на удари по енергетичних та водних об’єктах. Для Брюсселя це не факультативна мораль, а рамка, без якої розсипається сама європейська зовнішньополітична мова.
Ця рамка особливо важлива через Україну. ЄС роками будує свою позицію навколо того, що удари по електромережах, генерації та критичній інфраструктурі є неприпустимими, коли Росія використовує їх як зброю тиску. Якщо тепер Європа промовчить, коли аналогічна логіка лунає з Вашингтона щодо Ірану, вона підірве не тільки свою правову послідовність, а й власний моральний аргумент у війні Росії проти України.
За оцінкою Дейком, у цьому і полягає справжній зміст нинішньої європейської реакції. Брюссель намагається захистити не Тегеран, а правило: не можна одночасно засуджувати руйнування енергетики в Україні й толерувати ту саму модель як допустимий інструмент тиску в Ірані. Інакше Захід втрачає найважливіше — право називати себе стороною порядку, а не лише стороною сили.
Проблема в тому, що в ЄС майже немає жорстких важелів для примусу США змінити курс. Звідси і форма європейської відповіді: телефонна дипломатія, координація з регіональними столицями, спроба розширити простір для переговорів і британсько-європейський пошук багатостороннього тиску через ООН та узгоджені політичні заходи. Навіть зустріч більш як сорока держав щодо Ормузу була сфокусована не на новій війні, а на колективному дипломатичному тиску на Іран і на відмові легалізувати нові правила шантажу судноплавства.
Причина такої обережності очевидна: Європа розуміє, що Ормуз — це не периферійна криза. За оцінками американського енергетичного відомства, через протоку у 2024 році та в першому кварталі 2025 року проходило понад чверть світової морської торгівлі нафтою, близько п’ятої частини світового споживання нафти й нафтопродуктів та близько п’ятої частини глобальної торгівлі зрідженим газом. Коли такий коридор перетворюється на поле примусу, наслідки неминуче виходять далеко за межі Близького Сходу.
І наслідки вже не теоретичні. За останні тижні трафік у протоці фактично обвалився: ООН фіксувала падіння проходжень із приблизно 130 суден на добу в лютому до шести в березні, а Lloyd’s List повідомляв, що звичайний маршрут майже зник, поступившись вузькому коридору під іранським контролем. Для Європи це означає не тільки дорожчу енергію, а й стратегічну вразливість: будь-який удар по електростанціях в Ірані може ще сильніше зірвати логістику, нафтові потоки й страхову архітектуру морської торгівлі.
У цьому сенсі нинішній конфлікт став для ЄС подвійною пасткою. З одного боку, Брюссель не хоче залишити Ірану право тримати світовий енергетичний коридор у режимі політичної удавки. З іншого — не може погодитися, що відповіддю на морський шантаж має стати нормалізація ударів по цивільній енергетиці. Саме тому Європа обирає правову мову навіть тоді, коли вона звучить слабше за американський ультиматум: це чи не єдиний інструмент, який ще дозволяє їй залишатися самостійним геополітичним суб’єктом.
Юридичний вимір тут не декоративний. Міжнародне гуманітарне право встановлює обмеження на атаки по енергетичній інфраструктурі, від якої залежить життя цивільного населення, а правові експерти й гуманітарні юристи окремо підкреслюють, що такі удари можуть бути незаконними, якщо цивільна шкода переважає заявлену військову вигоду або якщо об’єкт не є належною військовою ціллю. Тому слова Кошти — це не абстрактний пацифізм, а спроба не допустити ще одного зсуву норми, після якого війни починають вестися вже не проти армій, а проти міського життя як такого.
Для самого Трампа тут теж є політичний ризик. Чим гучніша погроза, тим дорожче відступати від неї без результату. Але якщо вона буде реалізована, Вашингтон отримає не просто новий виток війни, а прямий конфлікт із тією правовою доктриною, на якій Захід будував значну частину своєї критики Москви. І тоді удар припаде не лише по Ірану. Він припаде по внутрішній цілісності західного табору.
Тому головне в нинішньому застереженні ЄС — навіть не спроба зупинити один конкретний авіаудар. Йдеться про значно більше: чи залишиться у Заходу спільна межа між силою і свавіллям. Коли війна починає говорити мовою електростанцій, мостів і водних систем, дипломатія майже завжди запізнюється. Але саме в такі моменти вирішується, чи існує ще порядок, який варто захищати.
