Вісім років Емманюель Макрон будував бар’єр проти ультраправих через про-бізнес курс: зниження корпоративних ставок, пільги на працю, демонтаж класичного податку на багатство. Ефект виявився протилежним: середні верстви не відчули вигоди, а недовіра лише зросла.
Економічне зростання виявилось помірним, а державний борг Франції — рекордним. Після пандемії аустерітет і підвищення пенсійного віку закріпили наратив про «нерівний тягар». У цьому вакуумі Національне об’єднання Марін Ле Пен зібрало протестні голоси.
Символом зламу став податок на надбагатих у 2%. Ініціатива, яку підтримує більшість виборців, мала радше моральний, ніж фіскальний сенс. Відмова Єлисейського палацу від цієї ідеї підживила тезу, що «еліти захищають еліти», — ключову для ультраправих.
Політична криза розгорнулася на фоні провалу бюджету: уряд не зміг провести скорочення видатків, скасування свят і заморозку соціальних програм. Протести у Франції, блокади доріг і трамваїв посилили відчуття глухого кута та делегітимізували центризм.
Новий прем’єр Себастьян Лекорню не виглядає обличчям зміни курсу. Його призначення стало ставкою на керованість, а не на перезапуск контракту з суспільством. Для виборців це сигнал тяглості політики, яка, на їхню думку, працює не на них.
Йордан Барделла і Марін Ле Пен зберігають подвійний фокус: культурні теми та економічний протекціонізм. Вони обіцяють «порядок» і «справедливість», прив’язуючи борг Франції, інфляцію та безробіття до «зрад еліт» і «помилок глобалізму».
Ключ до стримування крайніх — відновлення легітимності перерозподілу. Часткова реставрація wealth-tax, мінімум на надприбутки, і таргетовані інвестиції в регіони можуть зняти відчуття приниження. Без цього будь-які реформи сприйматимуться як чужі.
Аргумент «бізнес-дружності» спрацює лише з вимірюваним ефектом для домогосподарств: тарифи, житло, медицина, транспорт. Якщо дивіденди від реформ не видно у платіжці, за них проголосують опоненти. Демократія — це завжди досвід, а не презентація.
Європейський контекст додає нерву: війна в Україні, енергетичні шоки, міграція. У такій турбулентності центристам потрібен наратив безпеки і гідності праці. Поки ж ультраправі пропонують прості відповіді на складні кризи — і беруть електоральну премію.
Порівняння з Британією та Німеччиною показує схожу дилему: уряди уникають прямої «податкової символіки», сподіваючись на інвестиції. Але без політичної емпатії й мінімальної «справедливості зверху» консенсус розсипається вулицею та урнами.
Стримати радикалізацію може пакет, що поєднує фіскальну чесність і соціальний капітал: аудити витрат, бій зі схемами, програми зайнятості молоді, ривок у профосвіті, енергоефективність для бідних домогосподарств. Це реформи, що видно й відчутно.
Нарешті, комунікація. Макрон перемагав, коли говорив «і-і», а не «або-або»: ринок і захист, відкритість і суверенітет. Повернення до цієї мови з конкретними термінами та вимірюваними результатами — єдиний шанс відтиснути ультраправих від влади.
