Увечері 8 травня біля станції метро «Політехнічний інститут» у Києві чоловік раптово впав просто на тротуарі. Під час падіння він розбився об асфальт і почав кровити. За кілька секунд навколо нього вже зібралися випадкові перехожі. Серед них — інструкторка з домедичної допомоги Наталія Бойко. Вона перевірила пульс і дихання. Ознак життя не було.
Поки одні викликали швидку допомогу, інші побігли до станції метро по автоматичний зовнішній дефібрилятор — пристрій, який у багатьох країнах давно став таким самим базовим елементом громадського простору, як вогнегасник чи тривожна кнопка. Саме в перші хвилини після раптової зупинки серця дефібрилятор часто визначає, чи повернеться людина до життя.
Наталія Бойко разом із добровольцем почали серцево-легеневу реанімацію просто на тротуарі. У цей час очевидці кілька разів зверталися до працівників метрополітену та поліцейського на станції з проханням видати АЗД. Відповідь була негативною. Лише після третього звернення пристрій усе ж принесли. До того моменту реанімація тривала понад двадцять хвилин. За попереднім аналізом «Дейком», саме цей часовий розрив став центральною точкою суспільного обурення: дефібрилятор фізично був поруч, але фактично залишався недоступним.
Коли на місце прибула бригада екстреної медичної допомоги, медики вже підключали власне обладнання. Реанімацію продовжували ще близько двадцяти хвилин. Чоловіка врятувати не вдалося.
Ця історія вразила не лише трагічним фіналом. Вона оголила фундаментальну проблему української системи реагування на раптову зупинку серця: наявність обладнання ще не означає готовності ним користуватися. У багатьох державних структурах дефібрилятори досі сприймаються як медична техніка «для спеціалістів», а не як інструмент першої хвилини, доступний будь-кому.
Сам принцип роботи автоматичного зовнішнього дефібрилятора побудований на тому, щоб ним міг скористатися непідготовлений свідок події. Пристрій самостійно аналізує серцевий ритм і голосовими командами пояснює, що робити далі. Помилково «вдарити струмом» людину, якій це не потрібно, практично неможливо: система просто не дасть виконати розряд без показань.
Ключовим фактором є час. Після раптової зупинки кровообігу шанси вижити зменшуються приблизно на 10% щохвилини. Уже через десять хвилин без дефібриляції й якісної серцево-легеневої реанімації ймовірність повернення людини до життя стає критично низькою. Саме тому в аеропортах, торговельних центрах, на вокзалах і станціях метро в багатьох країнах АЗД розміщують у відкритому доступі — без бюрократії, дозволів і пошуку відповідального працівника.
Українські міста останніми роками також почали закуповувати дефібрилятори для публічних просторів. Але трагедія біля «Політехнічного інституту» показала: сама закупівля не вирішує проблему. Якщо персонал боїться відповідальності, не знає алгоритму дій або очікує «офіційної команди», пристрій перетворюється на елемент звітності, а не на інструмент порятунку.
Особливо гостро це виглядає в умовах великого міста, де метро давно стало частиною критичної інфраструктури. Щодня через київську підземку проходять сотні тисяч людей. Тут трапляються втрати свідомості, серцеві напади, інсульти, травми під час повітряних тривог і панічних атак. У такому середовищі швидкість першої реакції часто важливіша за сам факт прибуття медиків.
Після суспільного резонансу керівництво столичного метро підтвердило смерть чоловіка та заявило про внутрішню перевірку. У підземці повідомили, що опитують співробітників і мають намір переглянути алгоритми реагування на екстрені ситуації, особливо ті, що стаються поруч зі станціями.
Але проблема виходить далеко за межі одного інциденту й однієї станції. В Україні досі відсутня повноцінна культура масової домедичної допомоги. Більшість людей не вміють проводити СЛР, бояться втручатися або не розуміють, як діяти в перші хвилини до приїзду швидкої. Водночас у державних установах часто панує протилежний страх — страх відповідальності за активну дію.
Саме цей парадокс і став центральним нервом київської трагедії. У критичний момент люди були готові рятувати незнайомця власними руками. Але система виявилася повільнішою за тих, хто стояв на вулиці.
Після смерті чоловіка Наталія Бойко подала скаргу до поліції. Її реакція стала не лише емоційним жестом, а й спробою перевести дискусію з площини співчуття в площину відповідальності. Бо питання тепер стосується не лише конкретного вечора біля метро. Воно стосується того, чи готове українське місто визнати: у випадку раптової зупинки серця рахунок іде не на години й навіть не на хвилини — на секунди.
