Еммануель Макрон, ще донедавна фігура, що задавала тон у Європі, опинився у вирі політичного паралічу. Його спроби створити новий уряд — уже шоста за менш ніж два роки — демонструють глибину системної кризи. Франція стоїть перед бюджетною стіною, парламент розділений на три ворожі табори, а президент утратив важелі контролю над фінансами.
Внутрішня слабкість автоматично б’є по зовнішній політиці. Європа звикла бачити у Франції рушійну силу інтеграції, ініціатора оборонних союзів і дипломатичного балансу між США та континентом. Тепер Париж дедалі частіше виглядає не як лідер, а як пауза між кризами. І ця пауза болісно дорого обходиться всій Європі.
Аналітики зазначають: у сучасній геополітиці авторитет держави визначається не лише амбіціями, а й бюджетом. Без ухваленого фінансового плану Франція не може гарантувати внески до спільних оборонних програм ЄС чи допомогу Україні. Це підриває довіру партнерів, які потребують чіткої координації у боротьбі з російською агресією.
Розблокування парламенту стало пасткою для Макрона. Його рішення провести дострокові вибори у 2024 році призвело до трьохполюсної системи: центр розділився, ліва коаліція ослабла, а крайня правиця Марін Ле Пен вийшла на історичний максимум. У результаті країна загрузла в нескінченних спробах створити хоч якусь керівну більшість.
Такий стан речей боляче б’є по стратегічній вазі Європейського Союзу. Париж — традиційний «другий двигун» після Берліна — нині паралізований. І хоча канцлер Фрідріх Мерц закликає до тіснішої співпраці, реальна ось «Берлін–Париж» дає збої. Спільні ініціативи з безпеки, енергетики та оборони зависли на рівні декларацій.
Французька економіка теж під пресом. Рівень боргу перевищує 110% ВВП, а прибутковість облігацій зростає. Будь-який компроміс щодо бюджету стає політичним ризиком, а відсутність фінансового маневру обмежує роль Парижа у ключових проектах ЄС — від фондів оборони до програм відновлення України.
Найболючіше — те, що французький дефіцит загрожує загальноєвропейським ініціативам. Як нагадують експерти, підвищення вартості запозичень для Парижа підтягує вгору і відсоткові ставки для самого ЄС. Це знижує можливість фінансувати спільні оборонні проєкти, у той час як Сполучені Штати скорочують допомогу Києву.
У Брюсселі дедалі частіше говорять про використання заморожених російських активів для фінансування України. Але цей план блокується Бельгією та Європейським центробанком. Франція, замість того щоб виступити лідером компромісу, зайнята власними політичними баталіями. У час, коли потрібні рішення, Париж пропонує риторику.
Політичний вакуум дає фору іншим гравцям. Велика Британія під керівництвом Кіра Стармера, попри Brexit, дедалі активніше входить у європейську безпекову архітектуру. Нова «коаліція охочих» — Британія, Німеччина, Польща, Фінляндія — бере на себе ініціативи, які раніше координував Париж. Так формується нова карта впливів.
Макрон, якого ще недавно називали «think-tanker in chief» Європи, зберігає дипломатичну енергію, але не має інструментів. Його ідеї щодо Близького Сходу чи автономної оборони звучать амбітно, проте без фінансів вони залишаються концепціями. У світі транзакційної геополітики символізм програє реальним ресурсам.
Зростання популярності Національного об’єднання додає новий рівень загрози. Перемога Ле Пен або її наступника Барделли може змінити зовнішньополітичний курс Франції на роки вперед. Їхні євроскептичні й проросійські симпатії означають ослаблення єдності ЄС у питанні України, НАТО і санкцій.
Самі французи втомилися від політичного театру. Соціологія показує: лише 23% населення вірить, що уряд здатен стабілізувати економіку. Решта бачить у ньому джерело кризи. На цьому фоні будь-яка спроба провести реформи — пенсійну, податкову, енергетичну — натрапляє на масові протести й блокування парламенту.
Втрата довіри громадян — найсильніший удар по зовнішній легітимності Макрона. Європейські лідери бачать його ослаблення й з обережністю ставляться до ініціатив, що потребують політичної стабільності. Франція ризикує перетворитися з арбітра на глядача власного занепаду у європейських процесах.
Парадокс полягає в тому, що саме зараз континент потребує сильного Парижа. Європа стоїть перед новими викликами — від ревізіонізму Росії до нестабільності на Близькому Сході. Втрата французького впливу відкриває простір для зовнішніх сил — США, Китаю, Туреччини, які прагнуть нав’язати свої правила гри.
Європейська оборона без французького ядра втрачає політичний сенс. Париж досі залишається ядерною державою ЄС, членом Радбезу ООН, важливим постачальником технологій і зброї. Але без стабільного уряду ці переваги перетворюються на інертний потенціал, який не реалізується у спільній стратегії.
Вихід із кризи можливий лише за умов політичного компромісу. Для Макрона це означає — менше амбіцій, більше домовленостей. Парламентська коаліція, хай і крихка, могла б дати бодай тимчасовий фінансовий каркас. Без нього Париж залишиться заручником власних суперечностей, а Європа — без одного з основних стовпів.
Франція має історичний шанс не повторити помилки П’ятої республіки. Вона або перезапустить себе як відповідального гравця ЄС, або дозволить популістам і радикалам остаточно переписати її роль у світі. Питання не лише у політичній арифметиці, а в тому, чи зможе Париж знову стати лідером, який формує порядок денний, а не пристосовується до чужого.
