Іран увійшов у нову фазу дипломатичної гри в стані подвійної напруги. З одного боку, країні критично потрібні переговори зі Сполученими Штатами, бо без них дедалі важче стримувати економічну кризу, санкційний тиск і внутрішнє виснаження. З іншого — сам факт діалогу з Вашингтоном для частини іранського політичного класу виглядає майже як поступка, яку ще треба продати власному табору.
Саме тому Тегеран зараз звучить суперечливо. У приватному вимірі іранська система дає зрозуміти, що канал для мирних переговорів не закритий і делегація готується до нового раунду контактів. У публічному ж просторі лунає інша інтонація: недовіра, жорсткі формули, демонстративне роздратування і прямі сигнали про небажання вести діалог під тиском.
На поверхні це справляє враження хаосу. Насправді хаосу тут менше, ніж здається. Іранська влада намагається одночасно виконати два завдання, які майже суперечать одне одному: не зірвати потенційну ядерну угоду і водночас не виглядати стороною, що капітулює перед Дональдом Трампом, американським ультиматумом і силовою дипломатією.
За попереднім аналізом Дейком, ця подвійність є не ознакою стратегічної слабкості, а вимушеною моделлю виживання. Іран веде переговори не лише із США, а й зі своїм власним жорстким ядром — політичними радикалами, силовиками, вуличною мобілізацією і тими групами, які після війни відчули себе морально підсиленими й не хочуть жодного кроку назад.
Усередині країни це породжує дуже складний баланс. Президент Масуд Пезешкіан змушений говорити одразу в кількох регістрах: визнавати історичну недовіру до Сполучених Штатів, повторювати, що війна не відповідає інтересам жодної зі сторін, і майже відразу після цього підкреслювати, що Іран не здається під тиском. Така риторика не випадкова. Вона потрібна для внутрішнього утримання фронту.
Той самий принцип працює і на рівні дипломатичних заяв. Міністерство закордонних справ не поспішає публічно підтверджувати деталі нових зустрічей, навіть якщо підготовка до них іде. Іранові важливо показати: він не біжить на переговори, не реагує на витоки з американського боку і не погоджується на порядок денний, сформульований у Вашингтоні. Для режиму це питання не лише зовнішньої політики, а й символічного суверенітету.
Проблема для Тегерана в тому, що зовнішній тиск і внутрішній радикалізм зараз підсилюють одне одного. Чим голосніше Трамп говорить мовою примусу, тим важче іранському керівництву демонструвати гнучкість. Чим жорсткіше реагує Вашингтон, тим простіше іранським хардлайнерам доводити, що будь-яка поступка лише відкриє двері до нових принижень і ще гірших умов.
У цьому сенсі найбільший дефіцит — не часу, а довіри. Іранська система пам’ятає, що попередня ядерна угода вже була зруйнована американським виходом. Вона також пам’ятає, що війна не зупинилася навіть у той момент, коли йшли спроби домовлятися. Звідси й головний страх Тегерана: сісти за стіл переговорів і виявити, що дипломатичний процес використовується лише як пауза перед новим раундом силового тиску.
Саме тому вимога “серйозних ознак американської відданості угоді” є для Ірану не риторикою, а базовою умовою. Іранські переговорники не хочуть ані скорочених дедлайнів, ані переговорів під авіаційною чи військово-морською загрозою, ані попередніх умов, які перетворюють діалог на процедуру оформлення поразки. У Тегерані явно бояться не просто поганої угоди, а політичної пастки.
Окремим важелем тиску лишається Ормузька протока. Будь-який крок Ірану в цьому напрямку миттєво піднімає ставки — економічно, енергетично й геополітично. Але тут Тегеран теж діє суперечливо не через випадковість, а через обмеженість простору. Блокування морського трафіку здатне вдарити і по супротивниках, і по самому Ірану. Це сильний інструмент шантажу, але дуже небезпечний інструмент довгого користування.
Звідси і головний розрахунок іранської сторони: показати, що вона може витримувати тиск довше, ніж цього очікує Білий дім. У Тегерані, схоже, вважають, що час працює не лише на Вашингтон. Якщо американська сторона хоче публічної капітуляції суперника, а не складної дипломатичної конструкції, Іран спробує використати саме цю грубість як аргумент для затягування і підвищення власної ціни.
Але це стратегія з високими ризиками. Дворівнева гра — назовні і всередині — може працювати лише доти, доки обидві аудиторії вірять, що влада контролює процес. Якщо ж перемир’я виявиться коротким, а переговори — фікцією, іранське керівництво опиниться в найгіршій точці: без угоди, під загрозою нової ескалації, зі ще сильнішими радикалами всередині й без економічного полегшення для суспільства.
Тому суперечливі сигнали Тегерана не слід читати як дипломатичну розгубленість. Це радше мова режиму, який хоче домовитися, але не може дозволити собі виглядати слабким. Ірану потрібен мирний процес, але не ціною політичного самознищення вдома. Саме в цьому і полягає головний вузол нинішнього моменту: Тегеран шукає угоду зі США так, ніби одночасно готується до її зриву.
