Смерть почесного патріарха Філарета стала точкою нового загострення дискусій навколо так званого Київського патріархату. Попри формальне припинення існування цієї релігійної структури, частина духовенства заявила про «обрання» нового предстоятеля, що викликало гостру реакцію експертного середовища.
Ключовий аргумент критиків полягає у правовому статусі. Українська православна церква Київського патріархату як юридична особа була ліквідована ще у 2019 році після Об’єднавчого собору та створення Православної церкви України. Відтоді будь-яке використання цієї назви не має законних підстав.
Релігієзнавець Олександр Саган наголошує: українське законодавство прямо забороняє повторну реєстрацію організації з ідентичною назвою. Судові спроби оскаржити ліквідацію не дали результатів, що остаточно закріпило юридичний статус — структура припинила існування і не може бути відновлена у правовому полі.
За попереднім аналізом Дейком, саме юридичний фактор є визначальним у цьому конфлікті: без офіційного статусу будь-які рішення, включно з «виборами», не мають сили ані в державному, ані в канонічному вимірі. Це створює ситуацію, коли заяви про керівництво залишаються декларативними.
Окрім юридичних аспектів, експерти звертають увагу на порушення церковних процедур. У православній традиції існує чітко визначений порядок обрання предстоятеля, який передбачає період жалоби та скликання повноцінного собору, а не поспішні рішення вузького кола осіб.
Факт проведення «виборів» за участі лише кількох осіб, частина з яких долучалася онлайн, ставить під сумнів навіть базові принципи легітимності. Питання таємності голосування, представництва єпископату та дотримання статуту залишаються відкритими й не отримали переконливих відповідей.
Ситуація ускладнюється ще й тим, що всередині цієї невеликої групи немає єдності. Частина ієрархів, які раніше підтримували Філарета, відійшли від активної участі або інтегрувалися в інші церковні структури. Це свідчить про фрагментацію та відсутність консолідованої позиції.
За оцінками експертів, кількість громад, які ідентифікують себе з Київським патріархатом, є мінімальною — близько двох десятків в Україні та приблизно стільки ж за кордоном. Такий масштаб не дозволяє говорити про впливову релігійну інституцію чи значущий суспільний рух.
Водночас майнове питання також має чітке юридичне вирішення. Після створення Православної церкви України все майно УПЦ КП було передано новій структурі. Це підтверджено судовими рішеннями та не підлягає перегляду без зміни правового статусу.
Таким чином, навіть якщо певні групи декларують відновлення Київського патріархату, вони не мають ані матеріальної бази, ані юридичних інструментів для повноцінного функціонування. Це ще більше підсилює аргумент про символічний, а не реальний характер таких ініціатив.
Суспільний контекст також змінився. Якщо у 2018 році створення ПЦУ супроводжувалося високим рівнем підтримки, то сьогодні запиту на повернення до попередньої моделі фактично немає. Релігійне середовище еволюціонувало у бік більшої інституційної стабільності.
Статистичні тенденції підтверджують ці зміни. Частка громадян, які ідентифікують себе як православні, зменшилася, натомість спостерігається зростання інших конфесій, зокрема греко-католиків. Це свідчить про поступову трансформацію релігійної ідентичності в Україні.
У цьому контексті спроби відновлення УПЦ КП виглядають радше як інерція минулого, ніж відповідь на актуальні суспільні потреби. Вони не мають ані широкої підтримки, ані чіткої стратегії розвитку, що обмежує їхній потенціал.
Важливо також враховувати міжнародний вимір. Визнання Православної церкви України з боку інших помісних церков стало важливим фактором легітимації нової структури. Жодних аналогічних процесів щодо Київського патріархату не відбувається.
Це означає, що будь-які заяви про нове керівництво залишаються поза межами як національного, так і міжнародного церковного права. Вони не змінюють балансу сил і не впливають на офіційний статус релігійних інституцій в Україні.
З огляду на це, експерти сходяться на думці: ситуація навколо «обрання» нового глави є радше інформаційним приводом, ніж реальною подією, здатною змінити конфігурацію православ’я в Україні. Її значення обмежується вузьким колом прихильників.
У перспективі подібні ініціативи можуть зберігатися як маргінальні явища, однак без юридичного визнання та суспільної підтримки вони не матимуть довготривалого впливу. Український релігійний ландшафт уже перейшов у нову фазу розвитку.
Отже, «Київський патріархат» сьогодні існує лише як історичний феномен і предмет дискусій, але не як реальна інституція. Будь-які спроби його відновлення залишаються поза межами законності, канонічності та сучасного церковного процесу.
