Коли борг перетворюється на статистику
В Україні виконавче провадження давно перестало бути гарантією справедливості. За перше півріччя 2025 року до виконавців надійшло понад 5,3 мільйона справ. З них нових боргів — 1,75 мільйона, решта тягнуться з попередніх років. Та лише у кожному п’ятому випадку вдалося реально повернути кошти. За офіційними даними, з усіх проваджень завершеними вважаються 1,5 мільйона, проте реальні гроші отримано лише у 1,1 мільйона випадків.
На перший погляд цифри можуть втішати — мільйони справ зрушені з місця. Та якщо придивитися, стає зрозуміло: велика частина рішень закривається не через виконання, а через безвихідь. У боржників немає майна, немає рахунків, немає з чого стягнути. В результаті середній показник успішності різко падає — фактично кожне п’яте провадження доходить до логічного завершення.
Таке співвідношення не нове. За останні роки українська система виконання рішень демонструє поступове згасання. Якщо раніше виконувалося приблизно третина всіх проваджень, то нині цей відсоток скоротився майже удвічі. Рівень довіри громадян до судової та виконавчої влади закономірно падає, бо навіть після виграного процесу люди часто не отримують нічого.
Приватний виконавець Андрій Авторгов зауважує, що офіційне завершення справи не означає її фактичного виконання. Часто документ просто повертають стягувачу — з позначкою «неможливо виконати». Такий папірець для системи означає закриту справу, але для людини — чергове розчарування.
Менше копійки з кожної гривні
Статистика виглядає ще похмуріше, якщо подивитися на співвідношення суми боргу до реально стягнутих коштів. У 2025 році з кожної гривні боргу держава фактично повертає менше ніж копійку. Це антирекорд за всі роки спостережень.
Ще до початку повномасштабної війни з однієї гривні вдавалося стягнути приблизно 2,6 копійки. У 2022 році, під впливом війни та економічного шоку, показник упав до 1,6 копійки. Здавалося, що система почала відновлюватися у 2023 році — тоді рівень зріс до трьох копійок. Але вже нині тенденція знову негативна: повернення впало нижче психологічної позначки в одну копійку.
Причини комплексні. Частково — через падіння платоспроможності громадян і бізнесу. Частково — через перевантаження виконавчої системи, де мільйони справ роками лежать без руху. Але головне — у самій архітектурі правового механізму, який дозволяє боржникам уникати відповідальності.
Розмір боргів росте, але ефективність їхнього стягнення падає. Це породжує ефект замкненого кола: що більше невиконаних рішень, то менше довіри до судової системи, а отже — ще менше стимулів платити добровільно.
Державні і приватні виконавці: два світи однієї системи
Попри реформу, що мала забезпечити конкуренцію між державними та приватними виконавцями, баланс залишається однобоким. Близько 88% усіх проваджень виконують державні служби. Приватні мають лише 12% справ, однак саме вони демонструють кращу ефективність.
За пів року 2025-го приватні виконавці стягнули 41% усіх повернених коштів — понад 6 мільярдів гривень. Державні, маючи майже вдесятеро більше проваджень, забезпечили лише 8,99 мільярда. Цей контраст свідчить про різницю в підходах: приватний сектор діє швидше, прагматичніше, і часто з більшим стимулом довести справу до результату.
Втім, державна система лишається головним гравцем. Її бюрократична інерція, низька мотивація кадрів і технічна застарілість гальмують увесь процес. Паперові архіви, затягнуті процедури, відсутність реального контролю — усе це перетворює виконання рішення суду на тривалу епопею.
Приватні виконавці, навпаки, змушені працювати на результат — від нього залежить їхній дохід. Але й вони стикаються з перепонами: обмеженнями у доступі до великих справ, адміністративним тиском, а подекуди й політичними впливами.
Російські борги як камінь на шиї системи
Одним із чинників, що спотворив статистику, стали борги Росії за рішеннями українських судів. У 2024 році держава передала на виконання масив справ, що стосуються відшкодування збитків, завданих війною. Йдеться про сотні мільярдів гривень, а загальна сума таких боргів лише за рік зросла до 1,68 трильйона.
Однак фактичне виконання цих рішень нині майже неможливе. У межах України немає доступу до активів російської держави, а міжнародний механізм стягнення ще не створено. Тому більшість таких справ зависають у звітах, знижуючи середні показники ефективності в п’ять разів.
Виходить парадокс: що більше справ проти агресора передано на виконання, то гіршою виглядає статистика всієї системи. Але це не означає, що українські виконавці працюють гірше — просто до їхніх рук потрапили борги, які наразі не можна реалізувати фізично.
За словами Андрія Авторгова, такі рішення мають залишатися у правовому полі — як доказ того, що держава не відмовляється від своїх вимог. Та поки немає міжнародного механізму компенсацій, вони залишатимуться лише цифрами в електронних звітах.
Куди рухатись далі: борги як дзеркало системи
Коли система примусового виконання не працює, втрачає сенс саме поняття судового рішення. Людина може виграти справу, але не отримати нічого. Бізнес — виграти арбітраж, але не побачити коштів. Це не просто юридична проблема, а криза довіри до держави.
Експерти наголошують: потрібна не косметична реформа, а фундаментальне перезавантаження. Від цифровізації процесів до підвищення відповідальності виконавців — шлях має бути системним. Потрібна також прозора статистика: без розділення на реально виконані та «технічно закриті» справи говорити про прогрес марно.
Не менш важливо розвивати приватний сектор, створюючи рівні умови для державних і недержавних виконавців. Ринок має працювати за принципом конкуренції результатів, а не формального розподілу повноважень.
І нарешті — необхідно запровадити міжнародний механізм відшкодувань за збитки, завдані війною. Без нього українська статистика залишатиметься спотвореною, а мільярдні суми — лише рядками у базах даних.
Підсумок
Коли з кожної гривні боргу держава повертає менше ніж копійку, це не просто про цифри — це про втрату віри. Віри в те, що закон може захистити, що рішення суду має силу, що справедливість не зникає на порозі кабінету виконавця.
Україна не може дозволити собі таку розкіш бездієвості. Бо що глибше занурюється система у статистику невиконаних рішень, то далі вона віддаляється від самої ідеї справедливості, заради якої існує держава.
