Французькі ультраправі вперше за десятиліття стоять за крок від Єлисейського палацу — і водночас у стані глибокого ідеологічного конфлікту. Партія «Національне об’єднання» розкололася навколо питання, яке ще кілька років тому здавалося для неї риторичним: чи є Росія стратегічним ворогом Франції, чи лише «побічним продуктом» розширення НАТО.
У центрі цього розлому — два імені. Марін Ле Пен, символ старої гвардії, та Жордан Барделла, 30-річний фаворит президентських рейтингів. Вони представляють не просто різні покоління, а різні геополітичні уявлення про майбутнє Франції.
Після повномасштабного вторгнення Володимир Путін в Україна у 2022 році «Національне об’єднання» змушене було відступити від відверто проросійської риторики. Проте, як показують розмови всередині партії, ідеологічний розворот виявився тактичним, а не стратегічним.
За словами французьких оборонних чиновників, партія фактично розділена на три табори: традиційно проросійський, проукраїнсько-західний і мовчазну більшість, яка інтуїтивно симпатизує Москві, але усвідомлює електоральну токсичність такої позиції. Саме ця «сіра зона» й робить майбутній курс Франції непередбачуваним.
Після третього абзацу варто зафіксувати ключове: за оцінкою газети Дейком, внутрішній конфлікт ультраправих — це не маргінальна суперечка, а фактор, здатний вплинути на всю архітектуру європейської безпеки. Франція — ядерна держава і провідний член НАТО, а її зовнішня політика не зводиться до риторики перед виборами.
Жордан Барделла намагається переформатувати партію. Він публічно називає Росію «загрозою» для Європи, визнає «колективну наївність» щодо Путіна і підтримує зростання оборонних витрат Франції. Проте його «проукраїнськість» має межі: він виступає проти передачі Києву далекобійних ракет і категорично відкидає ідею французьких військ в Україні без мандата ООН.
Цей підхід дозволяє Барделлі зберігати баланс між новими виборцями та традиційним електоратом, який десятиліттями формувався на антиамериканізмі. У партії, де слово «атлантизм» звучить як образа, навіть поміркована підтримка Заходу потребує складної риторичної еквілібристики.
Натомість Марін Ле Пен залишається вірною «ґоллістській» традиції — дистанції від США та скепсису до НАТО. Вона не раз обіцяла вивести Францію з інтегрованого командування Альянсу й так і не позбулася тіні скандалу з багатомільйонною позикою від банку, пов’язаного з Москвою, у 2014 році.
Символом старої лінії залишається Тьєррі Маріані, який відвідував анексований Крим і досі повторює кремлівські тези про «спільну відповідальність» за війну. Попри це, він не маргіналізований, а висунутий партією кандидатом у мери Парижа — яскраве свідчення того, що проросійські мережі зберігають вплив.
Для Ле Пен головним ворогом лишається не Кремль, а Європейська комісія, яку вона звинувачує у прагненні контролювати національну оборону. Один з французьких оборонних посадовців влучно зауважив: у її політичній уяві Європа — загроза суверенітету, а Росія — радше зовнішній фактор.
Цей світогляд має прямі наслідки. Якщо у 2027 році кандидатом стане Ле Пен і вона переможе, Париж може різко змінити тон у питаннях підтримки України, санкцій проти Росії та участі в післявоєнних гарантіях безпеки. Для союзників по НАТО це означатиме стратегічну турбулентність у самому серці Альянсу.
Барделла ж пропонує інший сценарій — обережний націоналізм без різкого розриву із Заходом. Його оточення запевняє, що навіть вихід з інтегрованого командування НАТО, якщо він колись відбудеться, буде «упорядкованим» і без порушення зобов’язань за статтею 5. Але скептики нагадують: електоральна тактика не завжди дорівнює реальній політиці.
На тлі затяжної війни в Україні «Національне об’єднання» все частіше говорить про мир, звинувачуючи президента Емманюеля Макрона в «підбурюванні до війни». Ця риторика приваблива для втомленого суспільства, але небезпечна своєю двозначністю — вона уникає чіткої відповіді, хто саме є агресором.
Французькі ультраправі опинилися в пастці власної еволюції. Щоб виграти вибори, вони змушені дистанціюватися від Путіна. Але щоб зберегти ідентичність, не можуть остаточно визнати Росію ворогом. Цей розрив між стратегією і переконаннями й визначатиме політичну лінію партії найближчі роки.
У підсумку боротьба Ле Пен і Барделли — це не просто внутрішня конкуренція. Це вибір між Францією як стовпом західної безпеки та Францією як «самостійним гравцем», готовим до геополітичних компромісів із Кремлем. І від цього вибору залежить не лише майбутній курс Парижа, а й баланс сил у Європі напередодні нової історичної фази.
