У вівторок канцлер Німеччини Фрідріх Мерц стане першим світовим лідером, який зустрінеться з Дональдом Трампом особисто від початку війни в Ірані. Формально це давно запланований візит, але саме тепер він перетворюється на дипломатичний іспит для Європи.
Перед ударами США та Ізраїлю Берлін отримав радше «ввічливе попередження», ніж реальні консультації. Ця деталь важлива: трансатлантичні відносини входять у фазу, де європейські союзники дедалі частіше дізнаються про рішення постфактум.
У розкладі — ранкова розмова і робочий ланч у Білому домі, але головний пункт порядку денного тепер — не тарифи й не Україна, а війна в Ірані та її політичний «післясмак». Саме тут Німеччина спробує повернути дипломатії ЄС бодай частину впливу.
За підрахунками редакції Дейком, Мерц приїжджає у момент, коли Вашингтон ще не зафіксував кінцевий стан: «знищити загрози» чи «перезапустити» Іран. Це вікно для європейської дипломатії, але воно швидко закривається, щойно починається «місія без виходу».
Трамп публічно називає цілі на кшталт знищення балістичних ракет, ураження флоту, блокування ядерної програми Ірану та обмеження фінансування проксі. Риторика звучить як силове стримування, але поруч постійно виникає тінь «режимної зміни».
Двозначність підсилює і Пентагон: міністр оборони заявляє, що це не війна за режимну зміну, «але режим таки змінився». Такі формули роблять союзників заручниками інтерпретацій і підвищують ризик “розповзання” місії.
Європейські лідери загалом менш схильні ставити за мету повалення влади в Тегерані. Їхня базова позиція — тиск на ядерну програму Ірану, стримування ракет і повернення до рамок міжнародного права, без зміни режиму «з повітря».
Показовою стала заява Парижа, Берліна і Лондона: вони підкреслили, що в ударах не брали участі, хоча й поділяють занепокоєння щодо ядерної програми та балістичних ракет. Це — дипломатичне «так цілям, ні методу».
Однак ескалація змушує Європу думати про оборону, а не лише про переговори. У наступній спільній риториці з’явився натяк на «необхідні й пропорційні» кроки для нейтралізації пусків ракет і дронів, тобто про обмежену участь у ППО та контрударах по джерелах загроз.
Мерц, судячи з публічних сигналів, тримає баланс: визнає сумніви щодо методу Вашингтона, але й констатує провал попередньої дипломатії ЄС. Його лінія — не читати лекцій союзникам, а «вбудувати» Європу в управління ризиками.
Чому саме Мерц? Німеччина — найбільша економіка Європи, а сам канцлер має відносно стабільніший політичний тил, ніж партнери у Франції та Британії. Це дає йому простір для твердішої розмови про цілі війни в Ірані і межі допустимого.
Йому також простіше говорити про «дорослішання» Європи у безпеці. У виступах Мерца звучить теза: континент має зміцнювати оборонні спроможності й менше залежати від США — інакше будь-яка криза знову диктуватиме умови Берліну.
Водночас Мерц уже допускав різкі оцінки: на майданчику Munich Security Conference він попереджав про світ, де «рахується лише сила», і натякав, що США могли «розгубити» претензію на лідерство. Ця пам’ять робитиме розмову з Трампом складнішою, але чеснішою.
Ключова спокуса для Білого дому — “швидка перемога” в заголовках. Але військові кампанії проти великих державних систем рідко лишаються короткими: сам Трамп говорить про 4–5 тижнів, не виключаючи довшої війни.
Європейська ставка — зупинити перехід від операції Epic Fury до сценарію повної руйнації державності Ірану. Для ЄС режимна зміна без плану стабілізації означає нові потоки біженців, ціновий шок енергоносіїв і довгу війну проксі по всьому регіону.
Тут на столі з’являється і «післявоєнний» пакет: контроль ескалації, гуманітарні коридори, повернення інспекцій, санкції проти Ірану з чіткими умовами зняття. Європа має інструменти, але тільки якщо Трамп визнає її співвласником рішення.
Друга лінія — Україна. Берлін боїться, що війна в Ірані з’їсть політичну увагу й дефіцитні ресурси ППО, зокрема Patriot. FT прямо вказує, що Мерц піднімає питання наслідків для постачань Києву.
Третя — довіра союзників. Сьогодні Іспанія вже демонструє жорсткі юридичні заперечення проти використання баз для ударів, апелюючи до мандату та міжнародного права. Це симптом: Європа розходиться в оцінках і шукає власні «червоні лінії».
Трамп, зі свого боку, схильний будувати політику через двосторонні зв’язки, а не через Брюссель. Саме тому «перший візитер» Мерц важливий: він може або відновити роль ЄС як блоку, або закріпити модель, де Європа — набір окремих співрозмовників.
Найреалістичніший результат зустрічі — не «поворот» Трампа, а рамка: Європа бере участь у стримуванні (ППО, захист баз, морські комунікації), але не підписується під зміну режиму. Така формула дає простір для дипломатії ЄС і зменшує ризик втягування.
Якщо ж Білий дім наполягатиме на двозначності, Мерцу доведеться робити вибір: або погоджуватися на «місію без кінця», або будувати європейську автономію швидше й дорожче. Парадокс у тому, що війна в Ірані може прискорити перезбір Європи як безпекового актора.
