Директор Служби зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін підтвердив зустріч у Москві з директором ЦРУ Джоном Реткліффом. Вона відбулася 25 серпня без попереднього публічного оголошення і стала одним із найрідкісніших особистих контактів такого рівня між Вашингтоном і Москвою за час великої війни.
Наришкін назвав переговори «робочою зустріччю» і заявив, що сторони обговорювали чутливі питання, які належать до компетенції двох розвідувальних служб. Конкретного порядку денного він не розкрив, окремо підкресливши, що не бачить у самому факті такого контакту нічого надзвичайного.
Реткліфф при цьому не зустрічався з Володимиром Путіним. Кремль повідомив лише про його контакти з представниками російських спецслужб, після яких президента Росії поінформували про результати. Дональд Трамп назвав поїздку директора ЦРУ «напіврутинною» і не став розкривати її зміст.
Саме це поєднання — максимальна секретність змісту і демонстративне применшення незвичайності візиту — робить зустріч політично важливою. Директори розвідок не потребують поїздки до столиці противника для звичайного обміну інформацією: між службами вже існують захищені канали зв’язку.
За аналізом «Дейком» відкритих даних, зустріч Наришкіна і Реткліффа в Москві варто розглядати передусім як канал управління ризиками. Коли офіційна дипломатія не здатна швидко вирішити кризу, спецслужби можуть передавати попередження, уточнювати червоні лінії й перевіряти наміри іншої сторони.
Такий формат уже використовувався після початку російського вторгнення. У листопаді 2022 року тодішній директор ЦРУ Вільям Бернс зустрічався з Наришкіним в Анкарі. Вашингтон тоді наголошував, що це не мирні переговори, а контакт для передачі попередження про наслідки можливого застосування Росією ядерної зброї.
Сама логіка тієї зустрічі залишається актуальною й сьогодні. Розвідувальний канал може існувати паралельно з війною, санкціями, кібератаками та взаємними звинуваченнями. Його функція полягає не в примиренні, а в тому, щоб суперники правильно розуміли межі, після яких конфронтація може перейти на інший рівень.
До того ж Наришкін і Реткліфф не починали діалог із нуля. Ще у 2025 році глава СЗР повідомляв про встановлений між ними прямий зв’язок і домовленість телефонувати один одному за потреби. Московська зустріч, таким чином, стала переходом від дистанційного контакту до особистих переговорів.
Контекст робить цей перехід особливо показовим. Американські спроби просунути політичне врегулювання війни Росії проти України сповільнилися, а Москва і Київ залишаються далеко один від одного щодо територій, гарантій безпеки та умов припинення бойових дій.
Паралельно з’явилися повідомлення з посиланням на осіб, обізнаних із поїздкою, що Реткліфф міг передати російській стороні попередження проти будь-якої атаки на державу НАТО. Офіційно ні Вашингтон, ні Москва такого змісту переговорів не підтвердили, тому трактувати його як встановлений факт поки не можна.
Трамп, навпаки, публічно заперечив, що саме побоювання щодо можливого російського удару по НАТО були причиною візиту. Водночас він припустив, що з переговорів «щось може вийти», і пов’язав свою політику з прагненням завершити російсько-українську війну. Це залишило простір для кількох версій порядку денного.
Проблема полягає в тому, що тема НАТО вже існувала незалежно від московської поїздки. 12 серпня Північноатлантична рада обговорювала порушення повітряного простору Польщі та Румунії й нещодавні інциденти з дронами, заявивши, що вони демонструють зростання готовності Росії ризикувати.
Альянс одночасно посилює протиповітряну і протиракетну оборону східного флангу — від Балтійського до Чорного моря. На липневому саміті в Анкарі лідери НАТО знову назвали Росію довгостроковою загрозою євроатлантичній безпеці й підтвердили принцип колективної оборони за статтею 5.
За таких умов навіть обмежений інцидент набуває іншої ваги. Йдеться не обов’язково про сценарій повномасштабного російського вторгнення на територію НАТО. Значно реалістичнішими залишаються кібератаки, диверсії, порушення кордонів, операції з невизначеною відповідальністю або силові дії нижче порога відкритої війни.
Саме для подібних сірих зон прямий контакт керівників розвідок має особливу цінність. Політична заява міністра чи президента призначена також для виборців, союзників і медіа. Конфіденційне повідомлення спецслужбі може бути значно конкретнішим: що саме Вашингтон вважатиме атакою і якою буде відповідь.
Це не означає, що Реткліфф обов’язково привіз до Москви ультиматум щодо НАТО. Але сам формат дозволяв це зробити без публічної ескалації. Такий канал також дає Москві можливість передати власні попередження, не перетворюючи кожне з них на телевізійну погрозу, від якої потім важко відступити.
Існує й другий великий контекст — Іран. Поїздка відбулася в момент, коли американська адміністрація посилює економічний тиск на Тегеран після затягування спроб досягти стійкого врегулювання. 24 серпня Вашингтон оголосив нову масштабну кампанію санкцій проти іранських економічних мереж.
Росія залишається важливим партнером Ірану, а війна на Близькому Сході дедалі сильніше переплітається з російсько-американськими відносинами. Тому навіть якщо Іран не був головною причиною поїздки, він майже неминуче входить до ширшого набору питань стратегічної безпеки між двома розвідками.
Трамп також заперечував, що Реткліфф вирушив до Москви саме для обговорення Ірану. Проте заперечення конкретної причини не означає, що тема взагалі не могла бути частиною розмови. Наришкін обмежився формулюванням про «чутливі питання», залишивши порядок денний навмисно невизначеним.
Третій вимір — Україна. Директор ЦРУ не є офіційним переговорником щодо територіальної угоди, але американська розвідка володіє інформацією про російські військові можливості, мобілізаційні плани, ракетні запаси, наміри Кремля та стан фронту, без якої політичні переговори неможливо оцінювати реалістично.
Те саме стосується російської сторони. СЗР працює не лише як служба збору зовнішньої інформації, а й як інструмент Кремля для розуміння американських намірів. Особиста розмова її директора з главою ЦРУ дає Москві можливість оцінити, які сигнали Вашингтона є публічною риторикою, а які — реальною червоною лінією.
Цим пояснюється особлива роль розвідників у кризовій дипломатії. Вони не укладають мирні договори, але можуть встановити, чи існує взагалі простір для наступного політичного кроку. Іноді важливішим результатом такої зустрічі є не домовленість, а точне розуміння того, щодо чого домовитися неможливо.
Показовим залишається і прецедент 2021 року. Тодішній директор ЦРУ Бернс приїжджав до Москви напередодні повномасштабного вторгнення й передавав американські застереження щодо підготовки війни. Та місія не зупинила Путіна, але показала, що Вашингтон використовує директора ЦРУ для надзвичайно чутливих стратегічних послань.
Тому визначення нинішнього візиту як «напіврутинного» не варто сприймати буквально. Рутинним може бути сам факт контакту спецслужб, але не особиста присутність директора ЦРУ в Москві в момент, коли Росія воює з Україною, НАТО посилює східний фланг, а США одночасно втягнуті у кризу навколо Ірану.
Водночас перебільшувати значення зустрічі так само небезпечно. Немає підтверджень, що Наришкін і Реткліфф підготували прорив щодо України, досягли домовленості про НАТО або сформували новий російсько-американський компроміс. Публічно відомий лише факт переговорів і те, що їхній зміст вирішили не розкривати.
Для Києва принципово важливо, щоб канал між Вашингтоном і Москвою не перетворювався на переговори про українські умови без участі України. Досвід попередніх контактів розвідок показує, що США можуть використовувати їх саме для управління ескалацією, не надаючи такому формату статусу політичних переговорів про мир.
Для Європи інтерес інший. Якщо на зустрічі справді порушувалося питання можливих дій Росії проти НАТО, це означало б, що Вашингтон прагне донести межі стримування не лише публічними деклараціями альянсу, а й закритим каналом безпосередньо до російського силового керівництва.
Для Москви сама поява Реткліффа також має цінність. Кремль отримує доказ, що навіть за глибокої конфронтації Сполучені Штати вважають прямий контакт необхідним. Російська влада може використовувати це як аргумент, що її неможливо ізолювати від вирішення великих питань європейської та глобальної безпеки.
Однак справжній сенс такого каналу визначається не тим, що керівники двох служб сіли за один стіл. Він визначається поведінкою після зустрічі. Якщо зміняться військові сигнали, інтенсивність ризикованих інцидентів або з’явиться новий дипломатичний рух, московські переговори отримають інше значення.
Поки цього не сталося, найбільш точне прочитання зустрічі значно стриманіше. США і Росія залишаються противниками з фундаментально несумісними позиціями щодо України та європейської безпеки, але обидві сторони визнають: за такого рівня конфронтації повна відсутність прямого зв’язку сама по собі стає небезпекою.
У цьому і полягає головний сигнал поїздки Реткліффа. Коли війна затягується, старі дипломатичні механізми слабшають, а кілька криз починають накладатися одна на одну, розвідка перетворюється не лише на інструмент таємної боротьби. Вона стає аварійним каналом між державами, які не довіряють одна одній, але не можуть дозволити собі перестати розмовляти.
