Україна публічно заявила про спробу розморозити масштабний обмін полоненими з Росією й домогтися звільнення 1200 своїх громадян. Президент Володимир Зеленський і секретар РНБО Рустем Умєров говорять про «багато зустрічей і переговорів», де питання обміну полоненими стало одним із ключових гуманітарних пріоритетів держави.
Йдеться не лише про військовополонених на лінії фронту. Україна прагне повернути військових, цивільних заручників, добровольців, медиків, волонтерів, яких Росія утримує на окупованих територіях і в глибині своєї території. Для суспільства обмін полоненими – це не абстрактна дипломатія, а тисячі родинних історій і зламаних життів.
За словами Умєрова, Київ і Москва за участю посередників домовилися повернутися до так званих Стамбульських домовленостей 2022 року. Тоді Туреччина запропонувала рамкові правила для великих, скоординованих обмінів військовополоненими, які дозволили провести низку масштабних звільнень, зокрема бійців «Азовсталі».
У міру ескалації бойових дій обміни ставали дедалі більш нерегулярними. Періоди активних переговорів змінювалися тривалими паузами, коли Росія намагалася використати українських полонених як політичний і пропагандистський ресурс. Будь-яка зміна ситуації на фронті миттєво відбивалася на темпах гуманітарних домовленостей.
Новий раунд контактів, про який заявив Умєров, відбувається за підтримки Туреччини й Об’єднаних Арабських Еміратів. Обидві країни вже мають досвід посередництва у воєнних питаннях між Україною і Росією – від зернової угоди до окремих кейсів обміну полоненими. Їхня участь додає процесу політичної ваги й мінімізує ризик зриву домовленостей.
Формула «повернення до Стамбульських домовленостей» означає для Києва кілька важливих речей. По-перше, спеціальні правила обміну військовополоненими, які Росія не може трактувати довільно. По-друге, участь посередника, здатного одночасно тиснути й гарантувати виконання зобов’язань. По-третє, можливість великих пакетних обмінів, а не штучно дрібних кроків.
З української точки зору, обмін 1200 полонених – це не тільки гуманітарний, а й військовий фактор. Кожен повернений військовий – це потенційно боєздатний боєць після реабілітації. Але навіть ті, хто не зможе повернутися на фронт, залишаються носіями унікального досвіду й мотивації, критично важливої для суспільної стійкості.
Для Росії тема обміну полоненими традиційно є інструментом торгу. Кремль може затягувати процес, висувати політично невигідні або неприйнятні умови, намагаючись обміняти гуманітарні питання на поступки в інших сферах. Саме тому для України так важливо мати чіткі міжнародні рамки й союзників, готових виступати гарантами угод.
Публічний акцент Зеленського на майбутніх обмінах виконує ще одну функцію – підтримку родин полонених. Сотні родин щодня живуть у невизначеності, намагаючись отримати бодай якусь офіційну інформацію. Коли перші особи держави прямо говорять про обмін полоненими, це зменшує відчуття забутості й посилює довіру до держави.
Наголос Умєрова на бажанні повернути людей додому до Нового року і Різдва – це потужний символічний мотив. Свята в Україні давно стали маркером не лише календаря, а й політичних очікувань. Звільнення значної частини полонених до зимових свят стало б для суспільства сильним сигналом, що держава не залишає своїх на полі бою й у полоні.
Однак реальність обміну військовополоненими набагато жорсткіша, ніж святкові гасла. Співвідношення «наших і їхніх» у руках сторін війни постійно змінюється, і Росія прагне максимізувати власні вигоди. Вона може наполягати на включенні до списків людей, яких Україна вважає воєнними злочинцями або учасниками репресій на окупованих територіях.
Тут виникає складна етична дилема. З одного боку, принцип «своїх не кидаємо» штовхає Україну до максимально широкого обміну полоненими. З іншого – існує ризик, що звільнення небезпечних російських офіцерів або колаборантів посилить агресора. Баланс між цими двома полюсами – один із найскладніших викликів для української влади.
Важливу роль у процесі обміну традиційно відіграє Міжнародний комітет Червоного Хреста, але його можливості обмежені небажанням Росії допускати міжнародних спостерігачів у місця утримання українських полонених. Брак прозорості означає, що реальна кількість заручників і умови їх утримання часто залишаються невідомими навіть для українських переговорників.
З точки зору міжнародного гуманітарного права, обмін військовополонених – не жест доброї волі, а елемент зобов’язань сторін. Росія системно порушує Женевські конвенції, використовуючи полонених для пропагандистських сюжетів, примусових інтерв’ю й психологічного тиску. Фіксація цих порушень важлива для майбутніх трибуналів.
Для європейських партнерів України тема обміну полоненими має подвійне значення. По-перше, це зрозуміла гуманітарна історія, яка зміцнює суспільну підтримку України, показуючи її як сторону, що дбає про людей. По-друге, успішні обміни полоненими демонструють, що навіть у цій війні можливі керовані переговорні треки – аргумент проти «втоми від конфлікту».
Росія ж може спробувати продати міжнародній аудиторії обмін як прояв «конструктивності» Кремля, намагаючись помʼякшити власну ізоляцію. Саме тому Україні важливо чітко комунікувати: ініціатива, списки, логістика й фіксація порушень прав полонених – усе це має контролюватися або Києвом, або нейтральними посередниками, а не російською пропагандою.
Окремий вимір – інформаційна безпека. Детальні списки, маршрути транспортування, дати й місця обміну не можуть бути публічними до його завершення. Будь-який витік або провокація можуть зірвати угоду й поставити під загрозу життя українських військовополонених. Тому в питанні обміну полоненими прозорість завжди обмежена безпековими міркуваннями.
Для внутрішньої політики України велика угода щодо обміну 1200 людей стане тестом на довіру до влади. Успішний обмін полоненими посилить позиції Зеленського в суспільстві, яке втомилося від затяжної війни й тяжких новин з фронту. Невдача або зрив домовленостей, навпаки, підживить критику і звинувачення в дипломатичній слабкості.
Водночас значна частина українців розуміє, що обмін полоненими не може й не повинен бути предметом внутрішньополітичних торгів. Це сфера, де держава має діяти максимально консолідовано, залучаючи опозицію лише в форматі інформаційної підтримки й допомоги родинам, а не у вигляді публічної конкуренції заяв.
У ширшому контексті обміни полоненими тісно повʼязані з питанням майбутніх мирних переговорів. Наявність працюючого гуманітарного треку – від обміну військовополоненими до повернення депортованих дітей – показує, що навіть у найжорсткіших конфліктах існують обмежені коридори для діалогу. Це не мир, але й не повна відсутність комунікації.
Саме на цих коридорах Київ вибудовує власну дипломатичну стратегію. Україна не готова йти на політичні поступки щодо територій чи суверенітету, але активно просуває теми, які не потребують компромісу в принципових питаннях: обмін полоненими, гуманітарні коридори, захист Запорізької АЕС, повернення незаконно вивезених дітей.
Для родин полонених важливо чути не тільки загальні заяви про дипломатію, а й конкретні сигнали. Заява про цифру в 1200 людей створює очікування, але й піднімає планку відповідальності держави. Якщо цей обмін буде реалізовано повністю або частково, рівень довіри до інститутів, що займаються визволенням, суттєво зросте.
З іншого боку, слід розуміти: навіть у разі успішного обміну значна кількість українців залишиться в російському полоні. Війна триває, російські наступи тривають, отже нові полонені неминуче з’являтимуться. Тому обмін 1200 людей – не фінал, а черговий етап довгої і складної боротьби за кожного громадянина.
Суспільний запит на справедливість і покарання винних за катування українських полонених не зникне разом із обміном. Багатьом звільненим доведеться свідчити про тортури, позасудові страти, примусову працю і пропагандистський тиск. Ці свідчення будуть важливим доказовим матеріалом для майбутніх судів щодо воєнних злочинів Росії.
Міжнародні партнери України вже сьогодні уважно фіксують інформацію про поводження з полоненими. Кожен задокументований кейс – це ще один аргумент для трибуналу та посилення санкцій проти російських структур, причетних до утримання й катувань українців. Обмін полоненими не анулює злочинів, а лише змінює контекст їх розслідування.
Повернення до Стамбульських домовленостей може стати й сигналом для інших арбітрів – від ООН до регіональних гравців Близького Сходу. Якщо посередництво в обміні полоненими виявиться успішним, ці держави отримають додатковий стимул долучатися до інших гуманітарних і політичних треків, пов’язаних із війною Росії проти України.
Кінцева ціль Києва – не просто одноразовий обмін 1200 людей, а формування стабільного, передбачуваного механізму обміну полоненими, який не залежатиме від політичних настроїв Кремля. Це складне завдання в умовах, коли Росія використовує гуманітарні теми як інструмент шантажу, але без таких механізмів тривала війна стає ще жорстокішою.
Тому нинішні заяви Зеленського й Умєрова варто розглядати як частину ширшої стратегії. Україна демонструє: попри затяжну війну, економічний тиск і політичні кризи, держава зберігає можливість вести переговори про життя своїх громадян і бореться за звільнення кожного. Саме це, а не пропагандистські сюжети Кремля, формує її моральну перевагу.
Якщо Україні вдасться реалізувати запланований обмін полоненими й повернути додому сотні людей, це стане не лише гуманітарною перемогою. Це буде доказом, що навіть у найтемніші періоди війни залишаються речі, за які варто боротися до кінця: людська гідність, відповідальність держави за своїх громадян і віра в те, що з полону можна повернутися.
