У Тбілісі помер Ілля II — патріарх, який майже пів століття очолював Грузинську православну церкву й залишався однією з найвпливовіших постатей країни. Після його смерті влада оголосила національну жалобу, а поховання призначили в Сіонському соборі на 22 березня.
Прощання швидко перетворилося на подію загальнонаціонального масштабу. Труну перенесли ходою до кафедрального собору Святої Трійці в Тбілісі, де тіло виставили для публічного вшанування; на вулиці вийшли десятки тисяч людей, щоб провести людину, яку в країні звикли сприймати як духовного батька.
Для Грузії ця смерть означає більше, ніж завершення довгого церковного правління. Ілля II став символом тяглості між добою радянських репресій, хаотичним пострадянським переходом і сучасною державністю, де церква часто виконувала роль морального резерву слабких інституцій.
За попереднім аналізом редакції Дейком, саме в пострадянських суспільствах такі фігури набувають ваги не лише пастирів, а й посередників між державою та громадянами. У випадку Іллі II це було особливо помітно: він не керував урядом, але роками визначав межі допустимого в публічній розмові.
Грузія є однією з найдавніших християнських країн, а релігійна самоідентифікація тут тісно пов’язана з політикою та культурою. За даними Pew Research Center, 89% жителів країни називають себе православними, а Конституція окремо визнає особливу роль церкви в історії нації.
Коли Ілля II був обраний патріархом 1977 року, Грузинська православна церква виходила з періоду глибокого виснаження. Радянська влада обмежувала релігійне життя, нищила святині та звужувала простір для духовної освіти, а сама церква мала замало священників для мільйонної пастви.
Народжений 4 січня 1933 року у Владикавказі як Іраклій Гудушаурі-Шіолашвілі, майбутній патріарх походив із родини, пов’язаної з грузинським гірським регіоном Казбегі. Він навчався в Московській духовній академії, був пострижений у ченці та прийняв ім’я Ілля, з яким і ввійшов в історію.
Повернувшись до Грузії, він швидко пройшов церковну ієрархію й у 44 роки став предстоятелем. Для церкви, ослабленої атеїстичною політикою СРСР, його освіченість і дисципліна були не просто особистими рисами, а ресурсом виживання в системі, що не терпіла автономних авторитетів.
Одним із його ключових досягнень стало міжнародне визнання грузинської автокефалії та патріаршого титулу 1990 року. Цей крок мав не лише канонічне, а й політичне значення: на тлі розпаду Союзу він допоміг закріпити думку, що грузинське православ'я є частиною окремої національної ідентичності.
Після відновлення незалежності роль церкви вийшла далеко за межі богослужіння. Конституційна норма про її особливу історичну роль, а також угода 2002 року з державою закріпили для неї привілейований статус у сфері освіти, культурної спадщини й суспільного представництва.
Ілля II на службі під час релігійного свята у 2007 році. Він головував під час економічного колапсу 1990-х років, війни 2008 року з Росією за дві сепаратистські території та нинішнього віддалення Грузії від Заходу — Вано Шламов
На зламі 1980-х і 1990-х Ілля II опинився поруч із грузинським національним рухом. Під час трагедії 9 квітня 1989 року він намагався відвести протестувальників від майбутнього кровопролиття, а після розгону саме церковна риторика стала однією з мов, якими суспільство описувало травму й опір.
У 1990-х, коли Тбілісі переживав громадянську війну, економічний колапс і розрив із радянським порядком, патріарх намагався говорити мовою примирення. Саме тоді Грузинська православна церква остаточно закріпилася як інституція, до якої зверталися навіть ті, хто не довіряв політикам.
Це був не випадковий успіх харизми, а збіг історичних обставин. Комуністична ідеологія зникла, держава ще не навчилася бути ефективною, а суспільству потрібен був наратив тяглості; його й запропонувало православ'я, поєднавши віру, мову, пам’ять і уявлення про грузинську державність.
Саме тому вплив Іллі II виходив далеко за межі церковного календаря. Його слово мало вагу під час змін влади, соціальних конфліктів і зовнішньополітичних поворотів, а сама церква стабільно лишалася однією з найбільш шанованих інституцій країни, навіть коли довіра до партій падала.
Війна 2008 року з Росією лише підсилила цей образ. На тлі втрати контролю над частиною територій Ілля II залишався голосом, який одночасно говорив про цілісність держави, потребу миру й необхідність не розривати церковні канали з Москвою остаточно, навіть попри глибоку суспільну травму.
Ілля II зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним у Москві у 2013 році. «Ми живемо у складний період, вибухонебезпечний час, коли загроза ядерної катастрофи є реальною», – писав він пізніше — Саша Мордовець
Звідси й одна з головних суперечностей його спадщини. Для частини грузинського суспільства патріарх був тонким дипломатом, який не давав релігійному виміру конфлікту остаточно згоріти; для іншої — надто обережним посередником, схильним зберігати зв’язки з Росією навіть тоді, коли політична ціна цих зв’язків зростала.
Показовим став його візит до Москви 2013 року та зустріч із Володимиром Путіним. Тоді Ілля II говорив про можливість усунути проблеми між двома народами, наголошуючи на братерстві, — і ця позиція добре віддзеркалювала його підхід: не плутати церковну дипломатію з повною політичною ізоляцією.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну тон патріарха залишався миротворчим, але не однозначним. Він висловлював глибокий біль через війну та закликав до припинення вогню, однак грузинська церква так і не визнала автокефалію Православної церкви України, що викликало гостру критику.
У цій позиції відбилася складна логіка грузинського православ'я: травма власної війни з Росією співіснує тут із багаторічними церковними контактами з Московським патріархатом. Для Києва така обережність виглядала політично болісною; для Тбілісі — спробою не допустити ще одного розколу всередині регіонально вразливої інституції.
Не менш суперечливо Ілля II поводився у внутрішній культурній політиці. Він був послідовним виразником консерватизму, який підтримував традиційну родину як суспільну норму й опонував західним ліберальним змінам, передусім у сфері прав ЛГБТК+ спільноти.
У 2014 році за його ініціативою в Грузії з’явився День сімейної чистоти, який відзначають 17 травня — у ту саму дату, що й Міжнародний день боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією. Відтоді Тбілісі щороку бачить не лише релігійні ходи, а й зіткнення двох моделей суспільства.
Ця лінія зробила патріарха моральним авторитетом для консервативної більшості, але водночас обмежила його універсальність для молодших і більш урбанізованих прошарків. Грузія дедалі рішучіше сперечалася про те, чи сумісні європейська інтеграція, права меншин і домінантна роль церкви в публічному просторі.
Втім, редукувати його спадщину до культурних воєн було б спрощенням. Ілля II запустив одну з найпомітніших соціально-релігійних ініціатив у сучасній Грузії: пообіцяв особисто хрестити третіх і наступних дітей у церковних сім’ях, реагуючи на демографічну кризу й страх депопуляції.
У середу тисячі людей супроводжували труну патріарха процесією до кафедрального собору Святої Трійці в Тбілісі — Іраклій Геденідзе
До літа 2025 року через цю програму він став хрещеним батьком майже 50 тисяч дітей. У символічному вимірі це була не просто благодійність, а масштабне зрощення приватного життя громадян із авторитетом церкви, коли національна ідентичність підкріплювалася буквально сімейним ритуалом.
Тому Ілля II виявився не лише церковним ієрархом, а архітектором публічної довіри. Опитування різних років фіксували, що саме він або сама церква мають значно вищий рівень схвалення, ніж політики; в країні постійної політичної поляризації це фактично перетворювало патріарха на паралельний центр легітимності.
Сьогодні цей центр зникає, і саме тому жалоба так швидко переходить у питання про майбутнє. Після смерті Іллі II тимчасове керівництво перебрав митрополит Шіо Муджирі, а церковні правила вимагають обрання нового предстоятеля впродовж 40 днів; практично процес очікують завершити протягом двох місяців.
Формально це внутрішньоцерковна процедура, але фактично — подія національної політики. Наступник успадкує не просто кафедру в Тбілісі, а інституцію, від якої чекатимуть відповіді на три питання одночасно: як будувати відносини з Росією, як реагувати на Україну і як співіснувати з проєвропейською частиною суспільства.
Тут і полягає головний нерв моменту. Поки правляча еліта Грузії демонструє дедалі суперечливіші сигнали щодо західного курсу, новий патріарх або зафіксує нинішню обережну модель, або спробує повернути церкву до більш виразної моральної дистанції від геополітичних компромісів.
Для самого грузинського суспільства смерть Іллі II стане тестом на дорослість інституцій. Поки він був живий, багато конфліктів можна було відкладати, покладаючись на його персональний авторитет; тепер країні доведеться частіше шукати баланс через процедури, а не через голос однієї беззаперечно впливової людини.
Його спадщина, зрештою, двоїста й саме тому історично значуща. Патріарх Ілля II відродив Грузинську православну церкву після радянських репресій, укорінив її в основі грузинської державності та дав суспільству відчуття стійкості; водночас він залишив по собі складні суперечки про межі традиції, влади і свободи.
Похорон у Сіонському соборі завершить біографію людини, але не завершить процес, який вона уособлювала. Для Грузії починається час без морального арбітра, до якого звикли покоління, — а отже, час, коли справжню вагу набудуть уже не символи, а здатність держави та церкви жити без взаємної підміни.
