Убивство аятоли Алі Хаменеї після спільних ударів США та Ізраїлю по Ірану спричинило потужну емоційну реакцію далеко за межами самої ісламської республіки. Особливо гостро новину сприйняли в Південній Азії, де живуть одні з найбільших шиїтських громад у світі — передусім у Пакистані та Індії. Саме там жалоба швидко переросла у масові протести, а в окремих випадках — у сутички й загибель людей.
У Пакистані, за даними Associated Press, після загибелі Хаменеї сотні й тисячі людей виходили на акції в Ісламабаді, Карачі, Гілгіті, Скарду та інших містах. Частина демонстрацій залишалася мирною, але в Карачі та на півночі країни ситуація вийшла з-під контролю: протестувальники намагалися прорватися до американських об’єктів, а силовики відповідали жорстко. У підсумку тільки за перші дні заворушень загинули щонайменше 22–23 людини, ще понад сотня були поранені.
В Індії хвиля гніву була менш кривавою, але теж масштабною. Протести й жалобні ходи пройшли в Кашмірі та інших регіонах, де проживають шиїтські громади. У Сринагарі та низці населених пунктів люди виходили з портретами Хаменеї, чорними прапорами та антиамериканськими й антиізраїльськими гаслами. Влада посилила заходи безпеки, а подекуди відбулися сутички з поліцією.
За попереднім аналізом Дейком, ця реакція пояснюється не лише політикою, а насамперед особливою символічною роллю Хаменеї для частини шиїтського світу. Для багатьох віруючих у Південній Азії він був не просто керівником Ірану, а релігійним авторитетом, знаком сили шиїтської ідентичності та уособленням опору США й Ізраїлю. Саме тому його загибель сприйняли не як віддалену міжнародну новину, а як удар по власній спільноті.
Щоб зрозуміти глибину цього шоку, потрібно враховувати демографію регіону. Пакистан має одну з найбільших шиїтських громад у світі; AP оцінює її приблизно у 15 відсотків від 250-мільйонного населення країни. Оцінки щодо Індії значно різняться залежно від джерела, але дослідницькі огляди стабільно зараховують її до держав із дуже великою шиїтською спільнотою, яка обчислюється десятками мільйонів людей.
Саме тому Південна Азія виявилася одним із перших регіонів, де смерть Хаменеї перейшла у вуличну політику. У Кашмірі, де існують давні культурні та релігійні зв’язки з Іраном, протести мали не лише політичний, а й виразний ритуальний характер: жалобні процесії, нічні акції зі свічками, релігійні співи, символіка мучеництва. Усе це показує, що для частини місцевих шиїтів Іран залишається не чужою державою, а духовним центром.
Для Пакистану ця історія ще небезпечніша через власну внутрішню конфесійну архітектуру. Країна десятиліттями живе в умовах напруги між сунітською більшістю та шиїтською меншиною, а шиїти регулярно ставали мішенню нападів радикальних сунітських угруповань. У такому контексті Іран давно став для багатьох пакистанських шиїтів не просто сусідньою державою, а символом захисту, гідності та надійного зовнішнього опертя.
Офіс верховного лідера Ірану, через EPA, через Shutterstock
Саме ця психологічна й політична прив’язка робить реакцію на загибель Хаменеї настільки гострою. Коли протестувальники в Карачі чи Ісламабаді говорили, що атака на Іран є атакою на їхню віру та ідентичність, це було не просто гасло натовпу. Це відображення довгого процесу, у межах якого після революції 1979 року Тегеран послідовно вибудовував зв’язки з шиїтськими громадами за кордоном, включно з Пакистаном.
Водночас ця мобілізація має і чіткий геополітичний вимір. Після ісламської революції Іран системно намагався посилити свій вплив серед шиїтів у мусульманському світі, часто як противагу впливу Саудівської Аравії серед сунітів. У Південній Азії це означало боротьбу не тільки за релігійний авторитет, а й за емоції, лояльність та політичний наратив. Загибель Хаменеї різко повернула це змагання в центр регіональної уваги.
Для Індії ситуація складніша й тонша. З одного боку, індійська держава намагається не допустити, щоб близькосхідний конфлікт перетворився на довгу внутрішню кризу. З іншого — в регіонах, де історично сильні шиїтські громади, особливо в Кашмірі, релігійна солідарність з Іраном виявилася дуже відчутною. Протести там стали не лише реакцією на смерть Хаменеї, а й формою демонстрації власної колективної присутності у чутливому політичному просторі.
Пакистанська влада опинилася ще в делікатнішій позиції. Ісламабад традиційно намагається балансувати між Іраном, із яким має спільний кордон, і Саудівською Аравією, що є одним із ключових політичних та фінансових партнерів. Тому офіційна лінія часто обережна: засудження ескалації без остаточного приєднання до однієї сторони. Але вулиця, особливо шиїтська, зараз значно менш нейтральна.
Це створює одразу кілька ризиків. Перший — безпековий. Якщо акції протесту триватимуть, а західні дипломатичні об’єкти й далі сприйматимуться як символічні цілі, Пакистан може ввійти в нову фазу масових заворушень. Другий — конфесійний. У країні, де міжсектантське насильство має тривалу історію, будь-який великий зовнішній шок здатен розігріти внутрішні суперечності.
Третій ризик — політичний. І США, і Ізраїль у цьому сюжеті перетворюються для багатьох протестувальників на узагальнений образ зовнішнього ворога. Це посилює антизахідні настрої, дає додаткові аргументи ісламістським і радикальним групам та ускладнює позиції урядів, які намагаються зберегти міжнародний баланс. Уже зараз посольство США в Пакистані випускало попередження для своїх громадян через високі ризики безпеки.
Окремої уваги заслуговує Кашмір. Там будь-який зовнішній конфлікт легко накладається на місцеву історію насильства, ідентичності та політичної напруги. Тому вулична реакція на смерть Хаменеї у Сринагарі була для індійської влади не лише питанням громадського порядку, а й тестом на контроль над емоційно зарядженим регіоном. Саме через це в окремих районах посилювали присутність поліції й стримували великі скупчення людей.
Важливо й те, що постать Хаменеї в шиїтській уяві виходила за межі суто іранської державності. Для частини віруючих він був марджа, моральним орієнтиром або принаймні одним із головних голосів глобального шиїтського простору. Через це його загибель активувала не просто політичний протест, а модель колективної скорботи, яка дуже швидко переходить у мобілізацію. Саме так релігійна емоція перетворюється на вуличну силу.
Рузбех Фуладі
У стратегічному сенсі ця криза показує, що вплив Ірану в Південній Азії не вичерпується дипломатією чи військовими зв’язками. Він значною мірою побудований на символах, пам’яті, конфесійній солідарності та переконанні, що Іран є центром світового шиїтського опору. Саме тому вбивство Хаменеї виявилося подією, яка миттєво резонувала від Тегерана до Карачі й Сринагара.
Для регіону це означає, що наслідки ще не вичерпані. Навіть якщо найбільша хвиля протестів піде на спад, емоційний ефект збережеться довше. У Пакистані це може підживлювати антиамериканські настрої та нові акції, в Індії — зміцнювати відчуття особливої шиїтської солідарності в Кашмірі, а в ширшому близькосхідному контексті — посилювати образ Хаменеї як мученика.
Отже, реакція шиїтів Південної Азії на смерть іранського лідера виявилася значно більшою, ніж просто серія стихійних протестів. Вона показала, наскільки тісно пов’язані Алі Хаменеї, Іран, шиїти, Пакистан, Індія, Кашмір, протести, США, Ізраїль і вся Південна Азія в єдиному полі релігійної пам’яті та геополітичної напруги. І саме ця зв’язка робить нинішню кризу небезпечною не лише для Близького Сходу, а й для цілого регіону на схід від нього.
