Ізраїль заявив, що в нічному ударі поблизу Тегерана було вбито Алі Ларіджані — голову Вищої ради національної безпеки Ірану та, фактично, ключового координатора влади після знищення верхівки режиму на початку війни. Також ізраїльська сторона повідомила про загибель Голамрези Солеймані, керівника «Басідж». Іран офіційно цього поки не підтвердив.
Саме відсутність офіційного підтвердження з Тегерана є принциповою. На цей момент коректно говорити не про остаточно встановлений факт, а про заяву Ізраїлю, яку, за даними AP, приватно вважають правдоподібною двоє іранських чиновників, що говорили на умовах анонімності. Для журналістського стандарту це означає: смерть Ларіджані дуже ймовірна, але ще не формалізована самим Іраном.
Політична вага цієї новини значно більша, ніж чергове повідомлення про ліквідацію високопосадовця. Ларіджані останні тижні розглядався як один із центральних вузлів іранської системи влади: він очолював контур національної безпеки, був близьким до Хаменеї, публічно коментував війну і допомагав утримувати зв’язок між силовим, дипломатичним та внутрішньополітичним блоками режиму.
За попереднім аналізом Дейком, удар по Ларіджані означає, що Ізраїль тепер б’є не просто по окремих генералах чи ядерній інфраструктурі, а по механізму керованості Ісламської Республіки. Йдеться вже не лише про військове виснаження Ірану, а про цілеспрямований демонтаж політичного центру, який тримав державу після шоку від початкових ударів.
Ларіджані вирізнявся тим, що був не вузьким функціонером, а людиною з широким інституційним досвідом. Він багато років залишався впливовим представником іранської еліти, був спікером парламенту, працював на ядерному напрямку, курував безпекову політику та відігравав роль у стратегічному повороті Ірану до Китаю. Саме така багатошаровість робила його особливо цінним у кризовий момент.
Важливо й те, що Ларіджані сприймався багатьма зовнішніми спостерігачами як прагматичніший за частину силового ядра режиму. У матеріалах західних медіа його описували як фігуру, здатну не лише координувати жорстку лінію, а й потенційно вести переговори зі США, якщо для цього з’явиться політичне вікно. Його усунення, якщо підтвердиться, може послабити саме той сегмент іранської влади, який ще лишав простір для маневру.
Це, своєю чергою, створює парадокс. Тактично Ізраїль отримує серйозний успіх: ще одна фігура найвищого рівня, схоже, вибита з іранської вертикалі. Але стратегічно такий крок може штовхнути Тегеран до ще більш радикальної внутрішньої конфігурації, де переважатимуть не прагматики чи кризові менеджери, а найжорсткіші представники силового середовища, переконані, що вижити можна лише через подальшу ескалацію.
Окреме значення має одночасне повідомлення про ліквідацію Голамрези Солеймані — керівника «Басідж», парамілітарної структури, яка відповідає не лише за мобілізацію, а й за придушення протестів усередині країни. Якщо обидві смерті підтвердяться, це означатиме удар одразу по двох критичних контурах: політичному управлінню та внутрішньому репресивному апарату. Така комбінація особливо небезпечна для режиму в умовах війни.
У Вашингтоні новина була використана як ще один аргумент на користь продовження кампанії. Дональд Трамп публічно заявив, що Ларіджані “мав багато крові на руках”, знову захистив війну проти Ірану та повторив, що США ще не готові виходити з конфлікту, хоча й говорять про завершення бойових дій “у найближчому майбутньому”. Це важлива деталь: Білий дім досі не дав ясної відповіді, яким саме є політичний фінал цієї війни.
Саме тут постає головне питання про endgame. Якщо війна переходить у фазу системного обезголовлення іранської еліти, то що буде вважатися успіхом: знищення ядерного потенціалу, зміна режиму, створення хаосу, який не дозволить Ірану швидко відновитися, чи примус до переговорів? Поки що ізраїльські та американські заяви радше описують масштаб руйнування, ніж модель післявоєнного порядку.
Для самого Ірану потенційна смерть Ларіджані небезпечна ще й тим, що вона посилює відчуття глибокого проникнення ізраїльської розвідки та вразливості державного центру. Якщо фігури такого рівня не можуть убезпечити себе в районі Тегерана, це б’є по довірі всередині еліти, по моральному стану апарату і по здатності режиму демонструвати суспільству контроль. У війнах такого типу психологічний ефект інколи не менш важливий за фізичне знищення цілі.
Для регіону наслідки теж можуть бути двоякими. З одного боку, Ізраїль послаблює противника і зменшує його здатність координувати військові та політичні відповіді. З іншого — чим сильніше руйнується керівна архітектура Ірану, тим вищий ризик непередбачуваної реакції: від хаотичних ударів через проксі до жорсткішого придушення внутрішнього невдоволення та радикалізації зовнішньої політики. Європейські уряди саме цього й бояться найбільше — не лише сильного Ірану, а й частково дезінтегрованого Ірану.
У підсумку заява Ізраїлю про ліквідацію Алі Ларіджані є однією з найважливіших подій цієї фази війни. Якщо вона остаточно підтвердиться, Іран втратить ще один центр керованості, а баланс усередині режиму ще більше зміститься до найжорсткішого силового ядра. Для Ізраїлю це буде великий тактичний успіх. Для Близького Сходу — ще один крок до сценарію, в якому ослаблення Ірану не обов’язково означає стабілізацію регіону.
