Ізраїль різко розширює військову присутність у південному Лівані й дедалі відвертіше говорить про створення фактичної буферної зони. За повідомленнями західних медіа, армія вже зайшла більш ніж у десяток точок, а ізраїльські військові та політики прямо пов’язують подальше просування з потребою відсунути «Хезболлу» від кордону та не допустити ракетних і диверсійних атак на північ Ізраїлю.
Офіційна аргументація Єрусалима побудована на безпековій логіці. ЦАХАЛ говорить про “передову оборонну позицію”, а міністр оборони Ісраель Кац та інші представники влади дають зрозуміти, що повернення мешканців у частину південного Лівану не розглядається доти, доки Ізраїль не вважатиме безпеку своїх північних громад гарантованою. Це вже не мова короткого рейду, а мова переписування простору.
Найважливіший політичний сигнал тут — розмова вже не лише про “обмежені й точкові” дії. У відкритому полі з’явилася оцінка, що зона південніше Літані, тобто близько десятої частини Лівану, може бути очищена від присутності «Хезболли» та, де-факто, від звичного цивільного життя. Така постановка питання наближає нинішню операцію до моделі довготривалого контролю, а не до класичної прикордонної деескалації.
За попереднім аналізом Дейком, саме тут проходить головний злам. Ізраїль більше не намагається лише карати «Хезболлу» ударами у відповідь. Нова стратегія виглядає як спроба фізично змінити географію загрози: створити пояс, де ліванське населення відсунуто, бойова інфраструктура знищена, а сама територія перетворена на довгий буфер між двома країнами. Це означає значно вищу ціну і для Лівану, і для самого Ізраїлю.
Історично ця логіка для Ізраїлю не нова. Південний Ліван уже був простором ізраїльської “зони безпеки” до 2000 року, і саме той досвід часто згадують аналітики, коли говорять про небезпеку повторного втягнення в затяжну прикордонну війну без зрозумілої точки виходу. Нинішня операція, однак, ще складніша: вона відбувається в контексті великої війни з Іраном, коли ліванський фронт є не самостійним епізодом, а частиною ширшого регіонального ланцюга.
На користь Ізраїлю працює те, що «Хезболла» справді ослаблена порівняно з попередніми роками. Група зазнала серйозних втрат у попередньому циклі бойових дій, втратила частину зовнішньої опори після краху режиму Асада в Сирії та отримує менше підтримки від Ірану на тлі американсько-ізраїльського тиску. Але навіть ослаблена «Хезболла» лишається мережею, а не лише фронтовою лінією, а отже знищити її простим просуванням углиб території вкрай складно. Це одна з причин, чому розмова про “буфер” швидко переходить у розмову про тривалість.
Саме тривалість і є найнебезпечнішим фактором. Якщо ізраїльська армія справді закріпиться в багатьох точках південного Лівану, постане питання не лише військової ефективності, а й політичного статусу цієї присутності. Хто контролює дороги, села, евакуацію, повернення мешканців, постачання, гуманітарний доступ? Усе це швидко переводить ситуацію з площини “самооборони” у площину фактичного управління територією — а саме там і починаються міжнародно-правові та моральні ризики.
Гуманітарний вимір уже зараз виглядає катастрофічно. The Guardian повідомляє про понад мільйон переміщених осіб у Лівані та більш як 800 загиблих унаслідок нової хвилі ескалації. Якщо ізраїльська сторона справді не дозволятиме повернення населення на великій території південніше Літані, це закріпить масове витіснення як елемент воєнної стратегії. Правозахисні організації вже попереджають, що така практика може бути розцінена як примусове переміщення, а отже — як потенційне порушення міжнародного гуманітарного права.
Для Бейрута нинішня ситуація також є тестом на залишки державного суверенітету. Після американсько-посередницького перемир’я 2024 року саме ліванська держава мала забезпечити відтиснення й роззброєння «Хезболли». Але цього не сталося, і тепер Ізраїль використовує цю нездатність як головне виправдання для власної глибшої інтервенції. На практиці це означає, що провал ліванської держави в питанні монополії на силу став прямим аргументом на користь ізраїльської військової присутності.
Міжнародна реакція показова: західні союзники Ізраїлю, навіть ті, хто не хоче відкритого конфлікту з ним, уже попереджають про руйнівні гуманітарні наслідки великої наземної операції. Сам факт, що Канада, Франція, Німеччина, Італія та Британія публічно висловили тривогу, свідчить: навіть у нинішньому близькосхідному хаосі ліванський напрямок сприймають як особливо вибухонебезпечний. Причина очевидна — тут надто легко перейти від тактичного просування до нової затяжної війни без видимого фіналу.
Для Дональда Трампа та ізраїльського керівництва ліванський фронт зараз виглядає як допоміжний, але необхідний театр: якщо Іран послаблюють у центрі, то «Хезболлу» хочуть дотиснути на периферії. Проте саме ця логіка може виявитися пасткою. Чим глибше Ізраїль заходить у Ліван, тим більше ресурсів, часу і міжнародної легітимності йому знадобиться. А що довше триватиме присутність, то більше вона нагадуватиме не буферну зону, а нову фазу старої ліванської війни.
Отже, план буферної зони в південному Лівані — це не просто ще один військовий епізод. Це спроба силою змінити прикордонний порядок після провалу дипломатії, слабкості ліванської держави та збереження загрози з боку «Хезболли». Але в таких рішень майже завжди подвійний ефект: вони можуть тимчасово відсунути небезпеку від ізраїльського кордону, водночас створивши новий довгий цикл окупації, переміщення людей і нестабільності, який переживе нинішню війну з Іраном.
