Загибель міністра розвідки Ірану Есмаїла Хатіба, яку 18 березня підтвердив президент Масуд Пезешкіан, стала одним із найчутливіших ударів по іранській владі від початку нинішньої війни. Раніше про ліквідацію Хатіба заявив Ізраїль, а Тегеран назвав це “боягузливим убивством”.
Хатіб був не просто черговим високопосадовцем у переліку втрат. Як міністр розвідки Ірану з 2021 року, він очолював один із ключових інструментів внутрішнього контролю режиму, зовнішніх операцій та боротьби з опозицією. Саме через це його смерть має не тільки символічний, а й системний характер.
Ізраїльська армія заявила, що міністерство під керівництвом Хатіба відповідало за шпигунство, приховані операції та діяльність проти ізраїльських і американських цілей по всьому світу. У Вашингтоні його ім’я також давно було марковане як частина ворожої інфраструктури Ірану.
За попереднім аналізом Дейком, удар по Хатібу означає, що Ізраїль послідовно переходить від руйнування іранської військової верхівки до знищення самої “нервової системи” Ісламської Республіки. Якщо генерали забезпечують силу, то розвідка забезпечує контроль, страх і передбачуваність усередині режиму.
Політична вага цього епізоду ще більша тому, що вбивство Хатіба відбулося майже одразу після ліквідації Алі Ларіджані та Голамрези Солеймані. Таким чином, Тегеран за лічені дні втрачає елементи одразу трьох критичних контурів: політичного управління, парамілітарного контролю та розвідувального апарату.
Для Ірану це особливо болісно, бо міністерство розвідки не обмежувалося зовнішніми операціями. Саме ця структура відігравала одну з провідних ролей у придушенні протестів, масових арештах та стеженні за суспільством. Хатіб був одним із посадовців, які уособлювали репресивне ядро держави після протестної хвилі 2022 року.
Цей аспект має і міжнародно-правовий, і політичний вимір. У вересні 2022 року Мінфін США запровадив санкції проти самого Хатіба та іранського міністерства розвідки, заявивши, що вони причетні до кібершпигунства й атак на США та союзників. Санкції стали офіційним визнанням того, що йдеться не лише про внутрішній апарат репресій.
Саме тому Ізраїль подає ліквідацію Хатіба не як окремий тактичний епізод, а як частину ширшої стратегії демонтажу режиму. Якщо раніше основний акцент робився на ядерній програмі, військових об’єктах та політичному керівництві, то тепер під удар став орган, який пов’язував зовнішню агресивність із внутрішнім примусом.
За своєю політичною роллю Хатіб був ще й містком між духовно-силовою верхівкою та практичним виконанням репресивної політики. Він походив із системи, близької до Корпусу вартових ісламської революції, і водночас залишався інтегрованим у президентську вертикаль. У цьому сенсі його усунення вражає не периферію, а центр іранської державної машини.
Для самого режиму головна небезпека полягає не лише у втраті конкретної людини, а в розростанні відчуття повної вразливості. Коли гинуть одна за одною фігури такого рівня, еліта починає сумніватися у спроможності держави захистити навіть себе. Це запускає атмосферу підозри, дезорієнтації та внутрішньої нервозності.
У цьому сенсі війна з Іраном дедалі більше виглядає як кампанія не просто на виснаження, а на розбирання режиму по вузлах. Спершу ядерні й військові об’єкти, потім національна безпека, далі парамілітарна система, тепер — міністерство розвідки. Така послідовність показує, що Ізраїль прагне залишити Тегеран без механізмів координації й контролю.
Втім, це не означає автоматичного краху Ісламської Республіки. Навіть після втрати кількох ключових постатей іранська система поки демонструє здатність до формального самозбереження, а її силові структури залишаються глибоко вкоріненими. Саме тому ефект ліквідації Хатіба слід оцінювати не як миттєвий перелом, а як посилення ерозії верхівки.
Для Заходу ця новина теж має двоїстий зміст. З одного боку, усунення керівника іранської розвідки послаблює один із центрів кібератак, шпигунства та зовнішніх спецоперацій. З іншого — чим глибше руйнується іранська керівна архітектура, тим вищий ризик, що в Тегерані лишатимуться лише найрадикальніші гравці, менш схильні до стримування й переговорів.
Отже, ліквідація Есмаїла Хатіба — це не просто чергове гучне вбивство в межах близькосхідної війни. Це удар по структурі, яка роками тримала Іран під внутрішнім контролем і одночасно проєктувала його силову політику назовні. Якщо смерть Хатіба не зламає режим одразу, то вона точно прискорить процес його дезорганізації, страху та радикалізації.
