Історія Назара Далецького зі Львівщини звучить як сюжет, у який важко повірити навіть після війни. Український військовий, якого родина вважала загиблим і поховала, 5 лютого 2026 року повернувся додому під час обміну полоненими після майже чотирьох років російського полону.
Коли Назар Далецький після майже чотирьох років російського полону повернувся на Львівщину, його чекали не лише мати, донька й односельці. На нього чекала власна могила у Великому Дорошеві — наслідок помилкової ДНК-ідентифікації, яка перетворила живого військового на загиблого в державних паперах і в родинній пам’яті.
Далецький — боєць 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила, учасник АТО. Після початку повномасштабної війни він знову пішов на фронт, а в травні 2022 року перестав виходити на зв’язок. Спочатку родина жила між надією і страхом, бо військового вважали зниклим безвісти, а згодом отримала офіційну звістку про його смерть.
Далі спрацювала логіка воєнного часу, де сім’я часто змушена вірити не серцю, а формі, висновку й печатці. За результатами ДНК-експертизи рідним повідомили, що знайдені останки належать Назарові. У 2023 році його поховали з датою смерті 25 вересня 2022 року. Лише пізніше виявилося: у могилі була інша, досі не встановлена людина.
За оцінкою Дейком, сила цієї історії не в самій сенсаційності, а в тому, що вона оголює один із найболючіших вузлів війни Росії проти України: держава одночасно шукає полонених, ідентифікує загиблих, веде реєстр зниклих безвісти й працює з тисячами розірваних родинних історій. Навіть одна помилка в такому ланцюгу коштує людям років трауру.
Це не поодинока адміністративна незручність, а симптом перевантаженої системи. Станом на кінець лютого 2026 року до реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, внесено понад 90 тисяч людей. На цьому тлі історія Назара Далецького виглядає не аномалією, а крайнім проявом тієї межі, до якої доведено механізм обліку, пошуку й ідентифікації.
Пан Далецький під час обіду з родиною у перший день повернення додому після майже чотирьох років російського полону — Оксана Парафенюк
Наталія Далецька, мати пана Далецького, чекає разом з родиною на приїзд сина додому — Оксана Парафенюк
Повернення Далецького відбулося 5 лютого під час 71-го обміну полоненими. Тоді Україна повернула з неволі 157 людей — 150 військових і 7 цивільних. Для більшості родин це був день звичайного, хай і вистражданого, повернення. Для Назара він став моментом, коли жива людина знову зіткнулася зі своєю офіційно оформленою смертю.
Саме в цій точці приватна драма переходить у системну. На папері держава вже провела всю траєкторію смерті військового: ідентифікація, сповіщення, поховання, виплати родині загиблого. А потім та сама держава приймає його назад з полону і змушена визнавати: її документи більше не збігаються з реальністю. Це рідкісний, але дуже показовий збій для всієї вертикалі обліку втрат.
Особливо боляче в цій історії те, що родина мала сумніви ще на етапі поховання. У численних розповідях близьких повторюється одна деталь: їм було важко зрозуміти, як людина, яка, за попередніми відомостями, могла бути в полоні, раптом опинилася серед загиблих. Але в умовах війни ДНК-експертиза для більшості сімей звучить як остання інстанція, якій важко не довіритися.
Надія повернулася лише у другій половині 2025 року, коли троє українських військових після звільнення з полону повідомили, що Назар живий і перебуває в Росії. Для рідних це був не доказ, а нова пастка між вірою і самозахистом: після похорону, тривалого горя і державного підтвердження смерті надія вже сама по собі ставала психологічним ризиком.
Після повернення Далецького довелося ексгумувати останки людини, яку поховали під його ім’ям. Ексгумація на цвинтарі у Великому Дорошеві відбулася 11 лютого, але відповіді на головне питання вона поки не дала: ким був той невідомий військовий, чию смерть родина Назара оплакувала майже три роки. І в цьому ще одна гірка правда цієї історії — одна помилка відкрила іншу, глибшу невідомість.
Мешканці села тримали українські прапори, чекаючи на приїзд пана Далецького до Великого Дорошева — Оксана Парафенюк
Фотографія з похорону пана Далецького — Оксана Парафенюк
Тут і проявляється справжній масштаб проблеми. Війна руйнує не лише тіла, а й канали перевірки. Коли йдеться про фрагментовані чи обгорілі останки, перевантажені морги, масиви зниклих безвісти та постійний рух між фронтом, евакуацією, лабораторіями й слідством, ДНК-ідентифікація перестає бути магічною гарантією абсолютної безпомилковості. Вона залишається найкращим інструментом, але не всемогутнім.
Юридичні наслідки не менш складні, ніж людські. Верховний Суд прямо роз’яснює: якщо особу було оголошено померлою, а потім з’ясувалося, що вона жива, попереднє рішення має бути скасоване судом. Тобто Назар Далецький після повернення з російського полону повинен не лише проходити реабілітацію, а й формально відновлювати власну правосуб’єктність, ніби доводячи державі сам факт свого життя.
Окремим вузлом стала тема грошей. Після офіційного визнання загибелі сім’я отримала належні виплати, і в публічному просторі одразу виникло питання, чи доведеться їх повертати. Міністерство оборони згодом заявило чітко: правових підстав для перегляду рішення немає, а спонукати родину до повернення коштів держава не буде. Саме відомство назвало ситуацію унікальною правовою колізією.
Це рішення принципове. Воно означає, що наслідки помилки системи ДНК-ідентифікації не можуть механічно перекладатися на матір чи дітей військового. Інакше кожна родина, яка отримує сповіщення про загибель, була б змушена жити ще й під тиском майбутньої фінансової відповідальності за те, що держава сама визнала встановленим фактом.
Історія Далецького важлива ще й тому, що ламає звичну журналістську рамку «щасливого повернення». Так, це історія порятунку. Але не меншою мірою це історія про те, як російський полон, зниклі безвісти, ДНК-експертиза, похорон і бюрократія зливаються в одну травму, яка для родини не закінчується навіть у момент обміну полоненими. Виживання тут не скасовує пережитого поховання.
Пан Далецький обіймає свою доньку — Оксана Парафенюк
Місцева мешканка, брат якої загинув на війні, спостерігала, як пан Далецький возз'єднався зі своєю родиною — Оксана Парафенюк
Для держави цей випадок має стати не приводом для виправдань, а сигналом до перегляду процедур. Якщо система працює в умовах масового навантаження, їй потрібні додаткові запобіжники: ширше звіряння з даними про військовополонених, повторні перевірки в особливо складних ДНК-кейсах, акуратніша комунікація з родинами і чіткіший правовий маршрут для скасування помилкових рішень про смерть. Це вже не питання репутації, а питання довіри.
Не менш важливий і моральний вимір. Власна могила, до якої повертається живий солдат, — це образ не тільки особистої драми, а й усієї війни. Він показує, наскільки крихкою стає межа між полоном і смертю, між обліком і помилкою, між офіційним повідомленням і реальною долею людини. У цьому сенсі Назар Далецький повернувся не просто додому — він повернувся з тієї зони, де держава вже встигла втратити його вдруге.
У стратегічній перспективі цей випадок матиме довший післяефект, ніж одна гучна новина. Він уже став аргументом на користь глибшого аудиту системи зниклих безвісти, процедур ідентифікації та правового супроводу звільнених військовополонених. Бо після історії Назара Далецького питання звучить уже інакше: не лише як повернути людину з російського полону, а як не поховати її помилково ще за життя.
Пан Далецький перед родинним будинком — Оксана Парафенюк
