Італія знову всерйоз повернулася до теми атомної енергетики — майже через сорок років після фактичного згортання власної ядерної програми. Для уряду Джорджі Мелоні це вже не ідеологічна дискусія, а частина ширшого плану, як зменшити енергетичні витрати для промисловості та домогосподарств у країні, де ціни на енергію лишаються одними з найболючіших у Європі.
Поштовх до цього розвороту зрозумілий. Італія надто сильно залежить від імпортного газу, а отже гостріше за багатьох відчуває будь-який зовнішній шок — від російського вторгнення в Україну до нинішньої війни навколо Ірану. Кожна нова енергетична криза лише підсилює в Римі думку, що країні потрібне більш стабільне базове джерело генерації, яке не так легко розхитати геополітикою.
За оцінкою Дейком, саме тут і лежить головний сенс італійського повороту. Мелоні просуває атом не лише як технологію, а як політичну відповідь на відчуття національної вразливості. Після кількох років енергетичних струсів Італія дедалі менше хоче бути країною, яка щоразу платить за чужі війни, чужі труби й чужі рішення на глобальному ринку.
Рим уже перейшов від декларацій до інституційних кроків. У лютому 2025 року уряд схвалив законопроєкт, що створює правову рамку для повернення “сталого ядерного” напряму, а в жовтні Рада міністрів затвердила його для подальшого просування. Паралельно міністр енергетики Джільберто Пікетто Фратін неодноразово заявляв, що країна має повертатися до атома якомога швидше, якщо це буде безпечно і економічно виправдано.
При цьому уряд не приховує, що самих політичних заяв замало. Італія двічі голосувала проти атомної енергетики на референдумах — після Чорнобиля і знову після Фукусіми. Тому нинішній курс потребує не просто закону, а дуже обережної зміни суспільного настрою. Для Мелоні це означає доводити не абстрактну “атомну модерність”, а дуже приземлену вигоду: нижчу ціну енергії, вищу передбачуваність і меншу залежність від газових криз.
Показово, що Італія не хоче відновлювати стару ядерну модель буквально. У фокусі не лише великі реактори, а й малі модульні реактори — SMR. Саме їх уряд і пов’язані з ним компанії розглядають як політично зручніший і технологічно сучасніший шлях повернення до атома. Ідея проста: не будувати одразу гігантські станції з багаторічними затримками, а зайти через новіші, менші, нібито гнучкіші рішення.
Для цього вже створено й промислову платформу. У травні 2025 року Enel, Ansaldo Energia та Leonardo офіційно заснували Nuclitalia — компанію, яка має вивчати нові ядерні технології та ринкові можливості, спершу з акцентом саме на водоохолоджувані SMR. Це важливий маркер: енергетичний розворот Італії вже підтримують не лише чиновники, а й великі національні гравці з енергетики, машинобудування та оборонного сектору.
Прем'єр-міністр Італії Джорджія Мелоні (ліворуч) та президент України Володимир Зеленський (праворуч) у Римі в січні — Ріккардо Антіміані
Ще важливіше, що Рим уже придивляється до зовнішніх партнерів. За наявними повідомленнями, італійські представники вивчали канадські розробки, говорили з французами, а також обговорювали південнокорейські й американські варіанти. Це означає, що власну нову атомну програму Італія, ймовірно, будуватиме не як ізольований національний проєкт, а як комбінацію імпортної технології, місцевої промисловості та європейського фінансування.
У цьому сенсі італійський розворот збігається з ширшим європейським трендом. Після газового шоку 2022 року і нинішньої близькосхідної турбулентності частина країн ЄС знову дивиться на атом не як на вчорашній спір, а як на інструмент промислової стійкості. Для Італії, яка довго стояла осторонь цього тренду, нинішній момент виглядає майже як спроба наздогнати іншу енергетичну епоху.
Втім, політична логіка повернення до атома набагато сильніша, ніж економічна визначеність. Ядерні проєкти майже всюди дорогі, складні й повільні. Досвід Франції чи Великої Британії показує, що навіть у країнах із незрівнянно міцнішою ядерною традицією нові реактори легко перетворюються на багаторічні й дуже дорогі будівництва. Італія ж входить у цю сферу після довгої паузи, без діючої генерації й без звички суспільства жити поруч із атомом.
Саме тому головний ризик для Мелоні — не в тому, що ідея провалиться одразу, а в тому, що вона загрузне в довгих процедурах, суперечках про майданчики, вартості, відходи й місцевий спротив. У вузькій, сейсмічно активній країні знайти політично прийнятні та геологічно переконливі місця для нових об’єктів буде значно складніше, ніж написати красиву енергетичну стратегію.
І тут виникає ще одна проблема. Чим довше Італія буде йти до атомного повернення, тим більше шансів, що ринок сам зміниться швидше, ніж уряд устигне побудувати першу станцію. Відновлювані джерела, накопичувачі, гнучкі мережі та нові промислові рішення теж дешевшають і масштабуються. Тобто Рим ризикує вкладатися в довгий проєкт, який дасть результат уже в іншій енергетичній реальності.
Але для уряду Мелоні атом важливий не тільки як економіка мегаватів. Він важливий як символ держави, яка знову хоче мати власний довгий енергетичний горизонт. Після десятиліть табу Італія намагається показати бізнесу й виборцю, що не збирається вічно жити між дорогим імпортом газу, погодною залежністю від ВДЕ та страхом перед будь-якою новою міжнародною кризою.
У підсумку Рим поки що не повернув атомну енергетику — він повернув її в центр політики. І саме це вже є великою зміною. Якщо уряд Мелоні зуміє перетворити нинішню рамку, корпоративні союзи й зовнішні консультації на реальну програму, Італія завершить один із найдовших європейських періодів ядерної паузи. Якщо ні, атом знову залишиться для неї не джерелом енергії, а вічною обіцянкою дешевшого майбутнього.
