Війна США проти Ірану дедалі виразніше оголює не лише кризу на Близькому Сході, а й кризу самого західного союзництва. Якщо у 2003 році адміністрація Джорджа Буша, попри весь тиск і помилки, хоча б намагалася працювати з партнерами перед вторгненням в Ірак, то Дональд Трамп цього разу фактично поставив союзників перед фактом. Публічної дипломатичної підготовки майже не було, серйозної дискусії в ООН не відбулося, а ключові європейські столиці дізналися про масштаб рішення вже постфактум.
Ця відмінність має принципове значення. У 2003 році війна в Іраку теж розколола НАТО, але Вашингтон хоча б намагався втримати сам механізм консультацій: працював із союзниками, сперечався, тиснув, залучав Конгрес і виводив аргументи на міжнародний рівень. Теперішня адміністрація діє інакше: спершу силове рішення, потім вимога допомогти з наслідками. Саме тому в Європі нинішню кампанію дедалі частіше називають не спільною безпековою відповіддю, а американською “війною за вибором”.
Особливо болючим для союзників стало те, що Білий дім не просто не консультувався належним чином, а ще й перетворив подальшу допомогу на тест лояльності. Коли Іран фактично заблокував Ормузьку протоку, Трамп почав вимагати від Європи, Британії та азійських партнерів кораблі для її розблокування. Тобто союзникам запропонували не спільно формувати стратегію, а приєднатися до фази, де ризики вже максимальні, а політичні цілі все ще нечіткі.
За попереднім аналізом Дейком, саме тут проходить головна лінія нинішнього розриву між США та Європою. Європейці не хочуть виглядати захисниками іранського режиму, але ще менше хочуть підписуватися під американською війною без ясного мандата, без зрозумілого фіналу й без відповіді на питання, хто розбиратиме руїни після “перемоги”. У Вашингтоні це читають як слабкість, у Берліні, Лондоні та Брюсселі — як елементарну політичну обережність.
Саме тому реакція Європи виявилася стриманою, але досить одностайною. Німеччина прямо заявила: “Це не наша війна”. Британія підкреслила, що не буде втягнута у ширшу війну. Італія, Франція та інші партнери говорять про свободу судноплавства, але не готові надсилати військово-морські сили в операцію, яку Вашингтон подає то як допомогу в Ормузі, то як перевірку союзницької вірності. Для ЄС це особливо важливо, бо Брюссель не хоче перетворювати власні морські місії на інструмент чужої ескалації.
Трампова риторика лише поглиблює роздратування. Він говорить про НАТО не як про союз “ми”, а як про “вони”, дорікає країнам, яких Америка нібито десятиліттями захищала, і прямо натякає, що небажання допомогти в Ормузі матиме наслідки для майбутнього Альянсу. Але саме в цьому місці європейці нагадують незручний для Білого дому факт: статтю 5 НАТО за всю історію застосували лише один раз — після терактів 11 вересня 2001 року, і тоді союзники стали на бік США. Тобто аргумент про європейську невдячність працює значно гірше, ніж уявляє Вашингтон.
Для Британії ситуація особливо делікатна. Кір Стармер не хоче повторювати траєкторію Тоні Блера часів Іраку, коли Лондон фактично втратив автономність у власній близькосхідній політиці. Офіційно уряд Британії наголошує: рішення не брати участі в ударах по Ірану було свідомим, а будь-які подальші кроки мають підпорядковуватися британському інтересу, а не тиску Білого дому. Але навіть така обережна позиція вже коштує Стармеру конфлікту з Трампом, який публічно висміює британську стриманість.
У ширшому європейському вимірі оживає пам’ять про Ірак. Для багатьох урядів і суспільств 2003 рік став уроком того, що американська військова рішучість не дорівнює стратегічній далекоглядності. Тоді Європа сперечалася, але все ж мала певну суб’єктність і намагалася впливати на післявоєнний порядок денний. Сьогодні, парадоксально, незгоди між європейцями менше, але й політичної агентності теж менше: багато хто не вірить, що здатен реально змінити курс Вашингтона, а тому обирає суміш дистанціювання, мовчання й мінімального страхування власних інтересів.
Саме страхування інтересів і стає новою європейською лінією. Париж, Лондон, Рим і Берлін не хочуть входити в американську воєнну логіку, але готуються до “дня після”. Йдеться про безпеку навігації, можливий потік біженців, енергетичну безпеку, ризик розпаду державності в Ірані та нові хвилі нестабільності на всьому Близькому Сході. Європейські столиці чудово розуміють: навіть якщо вони не воюватимуть, саме їм доведеться жити з наслідками війни довше, ніж Вашингтону.
Енергетичний вимір лише підсилює цю логіку. Ормузька протока лишається ключовим коридором для глобального нафтового ринку, а будь-яка затяжна криза там одразу б’є по цінах на паливо, інфляції та промислових витратах у Європі. Саме тому європейці не можуть просто “відійти вбік”, але й не хочуть підміняти кризове управління участю у військовій авантюрі. Вони прагнуть зберегти маневр: не рвати із США, але й не ставати співвласниками чужої стратегії без зрозумілої правової та політичної рамки.
Для НАТО ця криза може виявитися не менш небезпечною, ніж для енергоринку. Питання вже не лише в Ірані чи Ормузі, а в тому, чи залишається Альянс простором реальних консультацій. Якщо США дедалі частіше ухвалюють рішення одноосібно, а потім висувають союзникам ультиматуми, довіра в середині блоку неминуче слабшатиме. І тоді проблема буде не лише в конкретній близькосхідній війні, а в самому механізмі трансатлантичної безпеки.
У цьому сенсі контраст із 2003 роком справді разючий. Тоді війна в Іраку стала стратегічною катастрофою, але принаймні формально США визнавали, що союзники мають бути переконані, залучені й вислухані. Тепер Трамп виходить із іншого припущення: Америка сама вирішує, а інші мають або пристати, або мовчки прийняти нову реальність. Для європейців така модель виглядає не як лідерство, а як деградація союзницьких правил.
Отже, нинішня відмова Європи й Британії йти за Трампом у війну з Іраном — це не просто реакція на один конфлікт. Це спроба провести межу після двох десятиліть близькосхідних помилок. Але трагедія ситуації в тому, що навіть відмовившись воювати, Європа не може відмовитися від наслідків. І саме це робить нинішню кризу такою небезпечною: Вашингтон може піти у війну один, але прибирати після неї доведеться всім.
