Дональд Трамп намагається перетворити кризу в Ормузькій протоці на перевірку союзницької дисципліни. Президент США прямо тисне на європейські столиці, вимагаючи допомоги для розблокування ключового маршруту, через який проходить близько п’ятої частини світової нафти. Але відповідь Європи виявилася значно холоднішою, ніж розраховував Білий дім.
Найжорсткіше висловився Берлін. Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус заявив, що це “не наша війна” і що Німеччина не бачить сенсу відправляти додаткові військові кораблі в регіон. У цій формулі зійшлися і правова обережність, і політичний інстинкт: європейці не хочуть входити в кампанію, стратегічні межі якої Вашингтон не пояснив.
Британія відповіла м’якше, але по суті так само. Кір Стармер наголосив, що Сполучене Королівство “не буде втягнуте у ширшу війну”, хоча й продовжує консультації з союзниками щодо свободи навігації та захисту судноплавства. Це означає: Лондон не хоче публічно рвати зв’язок із США, але й не готовий підписуватися під новою морською операцією без чіткого політичного мандата.
За попереднім аналізом Дейком, нинішній конфлікт довкола Ормузької протоки став не просто суперечкою про кораблі. Насправді йдеться про глибшу проблему: чи може Вашингтон після одностороннього входження у війну з Іраном змусити союзників легітимізувати наслідки цього рішення. І поки відповідь Європи звучить обережно, але досить чітко: ні, не в такому форматі.
Міністр оборони Німеччини Борис Пісторіус потискає руку солдату в Берліні в понеділок — Надя Вольлебен
Для Трампа така позиція виглядає майже як особиста образа. Він прямо пов’язує допомогу в Ормузі з майбутнім НАТО і дорікає європейцям, що США десятиліттями їх захищали, а тепер у критичний момент не отримують належної віддачі. У його риториці питання безпеки перетворюється на тест вірності, а не на спільне стратегічне планування.
Але саме ця логіка і викликає найбільший спротив у Європі. НАТО є оборонним союзом, а не механізмом автоматичного приєднання до “війни за вибором”, про що прямо говорять і британські, і континентальні політики. Офіційна історія Альянсу нагадує: статтю 5 за всю історію застосували лише один раз — після терактів 11 вересня 2001 року на користь самих США. Тому моральний шантаж Трампа в Європі сприймають як історично неповний і політично грубий.
У Брюсселі теж не демонструють апетиту до швидкої ескалації. Євросоюз не став розширювати мандат операції ASPIDES на Ормузьку протоку. Ця місія створювалася для захисту свободи навігації в Червоному морі, і навіть після її нещодавнього продовження ЄС не показав готовності перетворювати її на інструмент входження у нову американську кампанію проти Ірану.
Франція займає проміжну позицію. Емманюель Макрон не відкидає принципу захисту свободи навігації, але Париж підкреслює, що нинішня постава французьких сил залишається оборонною. Інакше кажучи, Франція хоче зберегти простір для маневру: не виглядати пасивною перед енергетичною кризою, але й не заходити в режим співучасті у воєнній ескалації, яку задає Білий дім.
Військовослужбовці ВПС США готують боєприпаси поруч із бомбардувальником B-1 на базі Королівських ВПС Ферфорд — Тобі Мелвілл
Італія діє в тій самій логіці. Антоніо Таяні говорить про необхідність запобігти енергетичній кризі та відновити рух через Ормуз, однак не обіцяє участі в силовому прориві протоки. Для Рима, як і для інших європейських урядів, ключове питання не в тому, чи важлива морська безпека, а в тому, хто командує операцією, де її межа і як вона не перетвориться на втягнення у ширшу війну.
Пам’ять про Ірак тут відіграє не символічну, а цілком практичну роль. У багатьох європейських столицях добре пам’ятають, чим закінчилася підтримка американської війни, побудованої на поспіху, політичному тиску та непевних стратегічних розрахунках. Саме тому нинішня обережність є не проявом слабкості, а висновком із попередньої помилки.
До цього додається економічний чинник. Ормузька протока має критичне значення для енергетичної безпеки Європи, Японії, Південної Кореї та ширшого світового ринку. Але чим вищі ціни на нафту і газ, тим менше простору у європейських урядів для ризикованих рішень, які можуть ще більше розхитати ринки, інфляцію та внутрішню політику. Європа боїться не лише поразки в морській операції, а й політичної ціни самого входження в неї.
Ще одна причина стриманості — відсутність ясності щодо американської кінцевої мети. AP прямо зазначає, що європейці хочуть зрозуміти, які саме цілі переслідує Трамп у війні з Іраном, який горизонт операції і що буде вважатися завершенням місії. Поки відповідей немає, будь-який корабель, відправлений у затоку, може стати не інструментом безпеки, а заручником чужої стратегії.
Прем'єр-міністр Великої Британії Кір Стармер виступає на прес-конференції щодо ситуації на Близькому Сході в Лондоні в понеділок — Фото басейну від Брука Мітчелла
Для самого Стармера ситуація особливо делікатна. Він намагається одночасно зберегти робочі відносини з Вашингтоном, не виглядати слабким усередині НАТО й уникнути образу нового британського лідера, що без заперечень іде за Америкою в чергову близькосхідну кампанію. Саме тому Лондон говорить про “життєздатний колективний план”, але уникає прямої обіцянки військово-морської участі.
У підсумку Ормузька протока стала для Заходу не лише морською артерією, а й дзеркалом політичної реальності. США все ще мають найбільшу військову силу, але цього вже недостатньо, щоб автоматично мобілізувати Європу. Британія, Німеччина, Франція, Італія та ЄС не заперечують важливість свободи судноплавства, але дедалі чіткіше показують: союзництво не означає безумовного входження в кожну війну, яку обирає Вашингтон.
