Дводенні мирні переговори України й Росії за участі США дали перший результат за п’ять місяців, але Донбас, припинення вогню і Запорізька АЕС лишаються в глухому куті.
У Абу-Дабі делегації говорили про мир, а на фронті й далі звучали вибухи. Для родин полонених ця пауза між ударами — не дипломатія, а надія: будь-який підпис на папері означає шанс почути голос із-за дроту.
Перший конкретний підсумок — домовленість про обмін полоненими: спецпредставник США Стів Віткофф заявив про 314 військовополонених у межах тристороннього формату та назвав переговори «детальними й продуктивними».
Далі з’явилися уточнення з російського боку: агентство RIA повідомило, що сторони вже обміняли 157 на 157, а також повернули Росії трьох цивільних із Курської області. Ці дані потребують окремого підтвердження в Києві.
За оцінкою редакції Дейком, обмін — найменш «ідеологічний» елемент переговорного процесу: він не вимагає капітуляційних формул, але перевіряє здатність сторін виконувати домовленості. Це маленький місток у великій війні в Україні.
Саме тому такі кроки повторюються в різних раундах: торік у Туреччині обміни залишилися фактично єдиним відчутним результатом, коли все інше впиралося в території та гарантії. Нині Абу-Дабі повертає цю логіку «малих, але реальних».
Та парадокс у тому, що дипломатія рухається, а бойові дії — теж. Зеленський заявив, що лише за четвер Росія запустила 183 ударні дрони, близько 110 із них — Shahed, і це підточує довіру до будь-яких розмов про припинення вогню.
Доля Донбасу є одним з найскладніших питань у мирних переговорах — Тайлер Хікс
Ключове протиріччя лишається незмінним: Москва хоче, аби Україна вивела війська з усієї Донецької області, включно з укріпленими містами оборонної лінії. Київ відповідає, що прийнятний варіант — замороження по поточній лінії фронту без одностороннього відступу.
Для України Донбас — не лише географія, а й символ стійкості: роки фортифікацій, висока ціна втрат, логістичні вузли. Для Росії — шанс «узаконити» мінімум воєнного здобутку й подати це як перемогу внутрішній аудиторії.
Другий вузол — Запорізька АЕС. Київ наполягає на поверненні контролю, Москва ж допускає «міжнародну співпрацю» з участю США, але підкреслює, що станція «має бути російською». Це перетворює ядерний об’єкт на політичний важіль.
Вашингтон у цій конструкції діє як США-посередник, що тисне на обох: адміністрація Трампа хоче швидкої угоди, але водночас уникає нав’язування формули, яку сторони не зможуть виконати. Тому й акцент на «технічних командах» та процедурних кроках.
Російський переговорний тон теж показовий. Посланець Кирило Дмитрієв заявив про «позитивний рух» і паралельно звинуватив «підбурювачів війни» з Європи та Британії у втручанні — спроба перевести дискусію з агресії РФ на зовнішніх «винних».
Європа, відсунута від головного столу, намагається повернутися бодай через власні канали дипломатії. У цьому контексті й не дивує нервова реакція Москви: будь-яка єдність ЄС підтримує санкційний тиск і звужує поле для торгу.
Україна водночас демонструє, що переговори не означають пасивність. Генштаб повідомив про удари по інфраструктурі полігону Капустін Яр — вузлу підготовки пусків балістичних ракет, зокрема про значні пошкодження ангара. Це сигнал: у Києва є «довга рука».
Проте «довга рука» не підміняє стратегію миру. Українське суспільство здебільшого не готове прийняти болісні поступки територіями, а отже будь-який план миру має спиратися на зрозумілі безпекові гарантії, інакше він не переживе внутрішньої легітимації.
Спеціальний посланець США Стів Віткофф проводить прес-конференцію після підписання декларації про розгортання сил в Україні, 6 січня 2026 року — Людовік Марін
Для Росії внутрішня легітимація теж важлива, але з іншої причини: війна стала частиною політичної економіки, де мобілізація ресурсів і контроль інформації утримують систему. Тому Кремль охочіше приймає паузи, що дають виграш у часі, ніж компроміси, що виглядають як відступ.
На цьому тлі обмін полоненими працює як «соціальний клапан». Він знижує напругу в родинах і дає переговорникам аргумент: мовляв, контакт існує. Але сам по собі не відповідає на головне — як зупинити вогонь і хто контролюватиме виконання.
Найреалістичніший наступний крок — пакет локальних рішень: гуманітарні коридори, обміни й домовленості про інфраструктуру. Та навіть енергетичні «режими тиші» в цій війні легко розмиваються різними тлумаченнями і вимагають жорсткої верифікації.
Ризик для України — що переговорний процес стане ширмою для перегрупування РФ. Ризик для США — що «швидка угода» перетвориться на нестійке перемир’я, яке розвалиться за першої ж кризи, дискредитуючи посередництво.
Тому міряти успіх слід не кількістю зустрічей і не словом «продуктивно», а статистикою: чи зменшуються масовані удари, чи стабілізується лінія фронту, чи з’являються механізми покарання за зриви.
Абу-Дабі дав перший відчутний результат за п’ять місяців — і це важливо. Але шлях до миру пролягає через важкі рішення про території, безпеку та контроль, де однієї доброї волі замало, а ціна помилки — новий цикл війни.
