Петер Мадяр заходить у вибори не з романтикою “нового початку”, а з набагато жорсткішою обіцянкою: перезібрати одну з найчутливіших частин угорської держави — оборону, безпеку і довіру до країни в західних союзах. У його логіці йдеться не лише про армію, а про зміну самої геополітичної постави Будапешта після років, коли Угорщина дедалі частіше сприймалася як проблемний союзник усередині ЄС і НАТО.
Саме тому оборонний блок програми Tisza важливий значно більше, ніж суто військові цифри. Партія обіцяє поступово довести оборонні витрати до 5% ВВП до 2035 року, переглянути приватизацію оборонних активів, посилити інвестиції в армію та загалом повернути Угорщину до більш чіткої західної орієнтації. Це звучить як технічний план модернізації, але фактично є заявкою на демонтаж одного з найделікатніших спадків орбанівської епохи — системи, в якій зовнішня політика, безпека і бізнесові інтереси надто часто перепліталися.
За попереднім аналізом Дейком, справжня ставка Мадяра в оборонній темі полягає не в тому, щоб просто збільшити бюджет Міноборони. Його головний намір — змінити політичний сенс угорської оборони: від інструмента суверенного маневрування між союзниками й Москвою до механізму повернення довіри всередині НАТО та Євросоюзу. І саме тут починається найважче, бо оборонна політика в Угорщині — це не окрема галузь, а концентрат усієї орбанівської моделі влади.
Контраст із теперішнім станом системи показовий. За оцінкою НАТО, Угорщина у 2025 році має витратити на оборону близько 2,06% ВВП — формально вище старого орієнтира в 2%. Але в тих самих даних НАТО видно, що в реальному вимірі оборонні видатки країни у 2025 році оцінювалися трохи нижчими, ніж роком раніше. Тобто навіть за Орбана Будапешт міг виконувати формальний поріг, не перетворюючи це автоматично на політику системного переозброєння та безумовної союзницької передбачуваності.
У цьому й сенс мадярівської риторики. Він намагається показати, що проблема Угорщини — не в абсолютній відсутності грошей на армію, а в тому, що країна втратила політичну довіру. ECFR прямо пише, що Tisza хоче знову зробити Будапешт не “палицею в колесах”, а частиною робочої західної системи. Для НАТО це означає не лише вищі бюджети, а передусім іншу якість партнерства: менше геополітичного торгу, менше підозр щодо непрозорих зв’язків і більше передбачуваності у спільних рішеннях.
Але тут важливо не перебільшувати радикалізм самого Мадяра. Його курс не є дзеркально “проукраїнським” у ліберальному сенсі. Програма Tisza прямо говорить, що партія не планує надсилати війська в Україну, не збирається повертати призов, не підтримує прискорений вступ України до ЄС і хоче винести питання українського членства на обов’язковий референдум. Інакше кажучи, Мадяр пропонує не емоційний розрив з орбанівською обережністю, а її переформатування: менше ворожості до Києва, але й без різкого стрибка в політично токсичну для частини угорського виборця зону.
Саме тому його майбутня оборонна політика, якщо він переможе, найімовірніше, виглядатиме як подвійний рух. З одного боку — розворот до ЄС і НАТО, перегляд непрозорих рішень, аудит неальянсового впливу, дистанціювання від логіки, за якої Угорщина роками виглядала країною, що одночасно користується західними гарантіями і блокує західну єдність. З іншого — збереження консервативної обережності в найбільш чутливих для внутрішньої аудиторії питаннях, насамперед щодо України. Це не політика ідеологічного прозріння, а політика контрольованого повернення на Захід.
Найскладніше для Мадяра — навіть не зовнішній курс, а внутрішня механіка держави, яку він отримає у спадок. ECFR прямо попереджає, що новий уряд, якщо він з’явиться, працюватиме в умовах “захопленої держави”, де ключові інституції й надалі контролюватимуться людьми, лояльними до Fidesz. Це означає, що перегляд оборонних контрактів, зміна процедур закупівель, кадрова перебудова сектору безпеки і будь-яке справжнє очищення від старих зв’язків упруться не лише в політичну волю, а й у опір системи, яка шістнадцять років налаштовувалася на самозбереження.
Є і жорстке бюджетне обмеження. Єврокомісія ще торік прогнозувала, що за відсутності додаткової консолідації дефіцит Угорщини залишатиметься підвищеним — близько 4,6% ВВП у 2025 році та 4,7% у 2026-му. На цьому тлі Tisza одночасно обіцяє підвищити соціальні витрати, вкладати більше в охорону здоров’я і підтягувати оборону. Тому швидкий стрибок до набагато більших військових видатків виглядає політично ефектно, але економічно буде дуже складним. Мадяру, якщо він переможе, доведеться вирішувати класичну дилему всіх постпопулістських урядів: як ремонтувати державу всюди одразу, коли грошей не вистачає навіть на найочевидніші діри.
Ще одна проблема — російський фактор. Орбанівська Угорщина роками вибудовувала особливі стосунки з Москвою, а ECFR прямо вказує на залежність від російської енергії, непрозорість частини двосторонніх домовленостей і потребу переглянути неальянсовий вплив у країні. Tisza декларує намір позбутися залежності від російської енергії до 2035 року та переглянути непрозорі угоди. Але саме слово “переглянути” тут важливіше за слово “зламати”: швидкий демонтаж таких зв’язків майже ніколи не буває технічним, він завжди стає конфліктом із групами, які роками заробляли на старій моделі.
Тому питання мадярівської оборонної програми насправді звучить так: чи можна після Орбана зробити Угорщину більш надійним західним союзником, не влаштувавши при цьому внутрішній інституційний землетрус, який паралізує саму державу. Перемога Tisza відкрила б вікно для такого розвороту. Але вона не скасує головного факту: оборона, закупівлі, енергетика, ставлення до України й рівень довіри союзників — це в Угорщині вже давно не окремі теми, а частини одного великого політичного вузла. І розв’язувати його доведеться не гаслами, а роками болісного перебирання всієї системи.
Саме в цьому і полягає реальна ціна можливої перемоги Мадяра. Вона означала б не миттєвий “повернення Угорщини на Захід”, а початок повільної боротьби за те, щоб західна лояльність знову стала в Будапешті не лише риторикою, а інституційною нормою. Після шістнадцяти років Орбана змінити курс можна швидко. Змінити звички держави — значно важче.
