У київській квартирі спортсменка перевіряє валізу при світлі ліхтарика: електрика знову «плаває». За вікном гуркоче генератор, а на столі — акредитація й квиток до Італія. Для неї Зимові Олімпійські ігри — ще й доказ, що країна тримається.
Цього тижня стартує Milano Cortina 2026, і на цьому тлі ООН закликає до «олімпійського перемир’я» — 52 дні без боїв: від тижня до відкриття і до тижня після Паралімпіади.
Ідея Olympic Truce не нова: її корінь — давньогрецька Ekecheiria, коли ворожі поліси погоджували паузу, аби спортсмени й глядачі безпечно дісталися до змагань. У ХХ столітті традицію оживили, щоб бодай на мить зупиняти кров.
За підрахунками редакції Дейком, нинішній заклик важливий тим, що демонструє межі «м’якої сили» спорту: коли війни стали багатовекторними, символічне припинення вогню без механізму контролю майже не працює, але дає точку відліку для тиску.
Реальність жорстка: за даними ACLED, у 2025 році у світі загинули понад 240 тисяч людей від конфліктного насильства. Це статистика, яка робить олімпійське перемир’я не романтикою, а діагнозом.
У штаб-квартирі ООН цю паузу називають «вікном для миру». Президентка 80-ї сесії Генасамблеї Анналена Бербок просила сторони «смiливо» погодитися на взаємні перемир’я.
Формально рамка існує: резолюцію про олімпійське перемир’я до Мілан-Кортіна ухвалили напередодні Ігор, а сам «період тиші» почався у встановлену дату. Та ключове — добровільність: документ не має примусу.
Показово, що станом на перші дні «вікна» жодна з великих сторін гарячих конфліктів не оголосила про готовність його дотримуватися. Це оголює просту істину: символи працюють, коли їх підперті інтересом і страхом санкцій.
У Мілані та Кортіні чекають понад 3 500 атлетів із 93 країн. Поруч із спортивною географією — політична: приїдуть і представники держав, де триває внутрішнє насильство, і делегації з країн-посередників.
Україна везе на Ігри 46 спортсменів — число, яке в мирні часи було б просто статистикою, а нині звучить як «ми існуємо». Для команди кожен старт — відповідь на війну в Україні, а не лише гонка за медаллю.
Паралельно тривають удари по тилу й «удари по енергетиці», які змінюють сенс слова «перемир’я». Для цивільних припинення вогню — це не дипломатичний жест, а можливість мати світло, тепло, воду й робочу лікарню.
Російська участь у Зимових Іграх обмежена: спортсмени з паспортом Росія допускаються як «нейтральні атлети», без прапора й гімну. Наразі йдеться про 13 атлетів у статусі Individual Neutral Athletes.
Ця схема — компроміс Міжнародний олімпійський комітет між принципом недискримінації й реакцією на повномасштабну агресію. Але компроміс не знімає моральних питань: чи може спорт бути «поза політикою», коли політика б’є по стадіонах.
Історія додає гіркої іронії: Росію вже звинувачували в порушенні олімпійського перемир’я під час війни з Грузією у 2008-му та після анексії Криму у 2014-му. Тому нинішня резолюція сприймається не як гарантія, а як тест на чесність.
Поза Європою конфлікти ще сильніше підважують «універсальність» Олімпіади. У Сектор Газа війна та гуманітарна катастрофа породили вимоги до МОК діяти жорсткіше, а також взаємні звинувачення у порушенні олімпійського перемир’я.
У Судан — інша траєкторія: тривала війна, масові злочини та колапс інфраструктури. Дискусія про участь окремих держав-спонсорів спорту тут упирається в запитання: чи може Олімпіада бути «нейтральною» в умовах підозр про зовнішнє втручання.
Навіть «далекі» рішення великих гравців стають частиною контексту Ігор. Риторика про удари по Ірану чи «нові війни» тисне на ринки, дипломатію і, зрештою, на довіру до будь-яких закликів про припинення вогню.
Чому олімпійське перемир’я майже завжди не спрацьовує повністю? Бо це моральний договір без арбітра. Резолюція ООН фіксує норму, але не змінює воєнних планів, коли на кону — території, влада і виживання режимів.
Є й інша причина: війна стала технологічною. Дрони, кібероперації та дальні удари розмивають «лінію фронту», а отже й логіку «безпечного проходу» спортсменів. Олімпійська хартія стикається з реальністю, де немає тилу.
Втім, символ не нульовий. Для атлетів із країн, де тривають глобальні конфлікти, участь — шанс повернути собі нормальність бодай на кілька хвилин старту. Це психологічна «пауза», якої не дає жоден протокол.
Для МОК питання ще тонше: утримати правила і не перетворити церемонії на трибуну війни. Голова МОК Кірсті Ковентрі наголошувала, що Ігри — простір зустрічі «не як вороги, а як люди».
Та парадокс у тому, що «простір зустрічі» не скасовує відповідальності держав. Коли немає політичних наслідків за порушення, олімпійське перемир’я стає красивою декларацією, яку легко використати в пропаганді.
Тому практична цінність — у малих, конкретних речах: гуманітарні коридори, евакуації, обміни полоненими, локальні «вікна тиші» для ремонту води й електрики. Саме так символ може перетворитися на інструмент.
У цьому сенсі 52 дні — не «перемир’я світу», а лінійка, якою можна вимірювати цинізм. Якщо за час Ігор кількість ударів по цивільних не зменшиться, світ отримає ще один доказ: спорт не замінює політики.
Прогноз на ці тижні стриманий: повного припинення вогню чекати наївно, але можливі точкові паузи під тиском медіа та дипломатів. Успіхом стане навіть те, що сторони бодай частково стримають удари по критичній інфраструктурі.
А коли в Італії запалять олімпійський вогонь, у багатьох містах темрява залишиться побутом. І саме тут олімпійське перемир’я має шанс бути чесним: не як казка про мир, а як вимога до світу бачити війну — й не звикати до неї.
