Пакистан офіційно запропонував стати майданчиком для можливих переговорів між Сполученими Штатами та Іраном. Прем’єр-міністр Шехбаз Шаріф 24 березня заявив, що його країна «готова і для неї честь» прийняти змістовні переговори для всеосяжного врегулювання нинішнього конфлікту. Цю ж лінію підтвердило й пакистанське МЗС: у разі бажання сторін Ісламабад готовий надати простір для діалогу.
На перший погляд це може здатися лише дипломатичним жестом, але насправді йдеться про значно більше. Пропозиція пролунала в момент, коли Вашингтон одночасно шукає політичний вихід із війни та продовжує військову кампанію, а Тегеран публічно заперечує прямі переговори зі США, хоча й визнає контакти через посередників дружніх країн. Тобто Пакистан пропонує не просто зал, а канал у ситуації, де офіційні двері між сторонами майже зачинені.
Для самого Ісламабада це шанс різко підвищити власну міжнародну вагу. Reuters зазначає, що можлива роль господаря переговорів між США та Іраном могла б підняти дипломатичний престиж Пакистану до рівня, якого він не мав із часів своєї участі в секретному американсько-китайському зближенні початку 1970-х. На тлі регіональної турбулентності Пакистан намагається подати себе як державу на перетині Південної Азії, Центральної Азії та Близького Сходу, яка здатна говорити з усіма.
За попереднім аналізом Дейком, у цій ініціативі поєдналися одразу три мотиви. Перший — практичний: війна б’є по пакистанській економіці через нафту, судноплавство й нервозність ринків. Другий — політичний: уряд Шаріфа хоче закріпити за собою образ корисного партнера для США, не розриваючи контакту з Іраном. Третій — символічний: Ісламабад намагається вийти з ролі держави, яка лише реагує на регіональні кризи, і перейти в роль держави, що формує дипломатичний порядок денний.
Пакистан справді має для цього кілька сильних аргументів. Це мусульманська, але не арабська країна, яка не є прямою платформою для американської військової присутності, як частина держав Перської затоки. Водночас вона має довгий сухопутний кордон з Іраном — приблизно 909 кілометрів, або 565 миль. Така географія робить Пакистан не зовнішнім спостерігачем, а сусідом, для якого будь-яка велика війна між США, Іраном та Ізраїлем автоматично стає внутрішнім ризиком.
Є й демографічний та політичний вимір. У Пакистані проживає одна з найбільших шиїтських громад поза межами Ірану, а це означає, що ескалація з Тегераном завжди має потенціал внутрішнього відлуння. Водночас пакистанська влада останніми тижнями намагалася балансувати: вона засуджувала удари по Ірану, але не рвала зв’язків із США; підтримувала тісні контакти з арабськими монархіями, але демонструвала небажання входити у пряме протистояння з Тегераном. Саме така складна рівновага і робить Пакистан привабливим посередником — хоча й дуже вразливим.
Не менш важливо й те, що Ісламабад останній рік послідовно вибудовував ближчий контакт із Дональдом Трампом. Reuters пише, що це зближення включало ширшу політичну роботу, економічні ініціативи та спробу показати Пакистан як партнера не лише з безпеки, а й у нових напрямках співпраці. Трамп, зі свого боку, тепло відгукувався про пакистанське військове керівництво, а в публічному просторі вже не раз згадував начальника армії Асіма Муніра в позитивному тоні. Така особиста хімія не гарантує миру, але створює для посередництва психологічно кращий ґрунт.
Саме фельдмаршал Сайєд Асім Мунір нині дедалі частіше описується як одна з центральних фігур непрямого контакту між сторонами. За повідомленнями NPR, Пакистан, а також Єгипет і Туреччина, передають меседжі між Вашингтоном і Тегераном у межах спроб деескалації. Це ще не означає, що існує погоджений переговорний формат, але означає інше: дипломатія вже йде не лише офіційними каналами, а й через мережу довірених посередників, де пакистанський військовий естеблішмент відіграє помітну роль.
Водночас шлях до реальних переговорів лишається туманним. Іран публічно заперечує, що веде переговори зі США, хоча й визнає, що відповідає на звернення, які надходять через дружні країни. Це типова для кризової дипломатії конструкція: сторони не хочуть виглядати слабкими перед власною аудиторією, тому відкидають сам термін «переговори», хоча де-факто обмін сигналами вже триває. Отже, навіть якщо переговори в Пакистані в підсумку відбудуться, їм майже напевно передуватиме довга фаза напівпублічних контактів, заперечень і зондування позицій.
Ісламабад має і дуже прагматичний економічний мотив для своєї активності. Війна вже вдарила по глобальних потоках нафти через Ормузьку протоку. Міжнародне енергетичне агентство у звіті від 12 березня описало ситуацію як найбільший збій постачання в історії світового нафтового ринку, зазначивши, що потоки через Ормуз упали майже до мінімуму, а держави Затоки скоротили видобуток щонайменше на 10 мільйонів барелів на добу. Для Пакистану, чия енергетична залежність від регіону висока, це не абстрактна біржова проблема, а прямий удар по собівартості імпорту, платіжному балансу й соціальній стабільності.
Саме тому пакистанська пропозиція не є суто альтруїстичною. Чим довше триває війна, тим вищими залишаються ціни на нафту, страхові премії для перевезень і тиск на бюджети імпортерів енергоносіїв. Якщо Пакистану вдасться бодай частково допомогти у відкритті переговорного каналу, він не лише здобуде зовнішньополітичні очки, а й працюватиме на власне економічне виживання. У цьому сенсі дипломатія для Ісламабада — це продовження економічної самооборони іншими засобами.
Проте всередині самої країни ця лінія не є безризиковою. Пакистан уже стикається з критикою за зближення з Трампом, а суспільні настрої щодо війни з Іраном нерідко емоційні й антиамериканські. Тобто уряд має одночасно переконати зовнішніх партнерів, що він надійний посередник, і внутрішню аудиторію, що не стає інструментом Вашингтона. Це тонка межа: дипломатичний успіх може посилити владу Шаріфа, а провал або враження надмірної поступливості США можуть обернутися внутрішнім політичним ударом.
Ще один фактор — конкуренція інших посередників. У нинішній кризі активні також Туреччина та Єгипет, а раніше в американо-іранському треку вже фігурував Оман. Це означає, що Пакистан не монополізує дипломатичний простір, а лише намагається зайняти в ньому центральніше місце. Його перевага — поєднання контактів із Трампом, географічної близькості до Ірану і відносно прийнятного іміджу для різних сторін. Але цього може не вистачити, якщо Вашингтон і Тегеран вирішать, що їм комфортніше вести справу через старіші й тихіші канали.
У підсумку пакистанська пропозиція прийняти переговори між США та Іраном є важливою не тому, що вона автоматично запускає мирний процес. Її справжнє значення в іншому: вона показує, що війна дійшла до фази, коли все більше держав намагаються створити для сторін «офрамп» — шлях виходу без формального визнання поразки. Пакистан хоче стати архітектором цього виходу, бо це відповідає і його амбіціям, і його страхам. Але щоб ця роль стала реальною, потрібна згода не лише Ісламабада, а передусім Вашингтона, Тегерана та, ширше, всіх гравців, які ще вважають, що можуть витиснути з війни більше, ніж із переговорів.
