Санкції США проти Ірану переходять у нову фазу: Дональд Трамп обіцяє безпрецедентну економічну ізоляцію Тегерана й погрожує його торговельним партнерам. Але за максимально жорсткою риторикою проступає інший сигнал — Білий дім поки не хоче повертатися до великої повітряної війни.
Дональд Трамп назвав майбутню кампанію проти Ірану «економічним D-Day» і пообіцяв безпрецедентну економічну війну та ізоляцію. У Вашингтоні готують новий пакет санкцій, покликаний перекрити Тегерану доходи, зовнішню торгівлю й доступ до фінансових каналів після майже шести місяців конфлікту.
За словами міністра фінансів США Скотта Бессента, адміністрація планує найжорсткіші санкції, які коли-небудь застосовувалися проти Ірану. Деталі мають представити найближчими днями. Президент паралельно попередив про серйозні економічні наслідки для будь-якої країни, яка продовжить надавати Тегерану фінансову чи торговельну підтримку.
Утім, майже одночасно Бессент озвучив повідомлення, яке різко контрастує з мовою Трампа. Він дав зрозуміти, що концентрація Вашингтона на економічному тиску знижує ймовірність негайного повернення до масштабної військової кампанії. Саме ця частина американського сигналу може виявитися для Тегерана не менш важливою за погрози.
Ринки почули насамперед слово «ескалація»: після заяв Вашингтона ціни на нафту пішли вгору. Бессент заперечив логіку такого руху, заявивши, що нова фаза тиску має бути передусім економічною. Його аргумент полягав у тому, що ставка на санкції означає меншу ймовірність нового великого циклу бомбардувань — принаймні зараз.
За аналізом «Дейком» відкритих і перевірених даних, саме в цій суперечності полягає головна проблема американської стратегії. Санкції США проти Ірану мають переконати Тегеран, що ціна опору зростатиме, але одночасно демонструють: Вашингтон шукає інструмент примусу, який дозволить не повертатися до найдорожчої форми війни.
Для Ірану це створює можливість зробити протилежний висновок. Якщо керівництво в Тегерані переконається, що Трамп політично й економічно не готовий до нового масштабного удару, воно може розцінити межі американської готовності до ескалації як простір для власного тиску — від дій у Перській затоці до погроз союзникам США.
Така небезпека особливо велика після кількох місяців війни, які продемонстрували здатність Ірану завдавати США відчутних витрат. За даними Reuters, у конфлікті загинули 18 американських військовослужбовців, а витрати Вашингтона до кінця липня оцінювалися приблизно у $37,5 млрд. Громадська підтримка війни при цьому залишалася низькою.
Для Трампа це особливо незручно напередодні проміжних виборів. Опитування Reuters/Ipsos на початку серпня показувало підтримку війни приблизно на рівні 35%, тоді як половина американців очікувала подальшого погіршення ситуації на Близькому Сході. Війна дедалі важче вписується в обіцянки уникати затяжних зовнішніх конфліктів.
До політичної ціни додається енергетична. Конфлікт різко скоротив судноплавство через Ормузьку протоку — маршрут, яким до війни проходила приблизно п’ята частина світових морських потоків нафти й зрідженого природного газу. 20 серпня через протоку пройшли лише сім товарних суден, свідчать дані Kpler.
Ще кілька років тому настільки тривале порушення роботи Ормузу вважалося сценарієм короткої глобальної енергетичної кризи. У 2026 році воно стало майже новою реальністю. Reuters оцінював, що потоки нафти через протоку в певні періоди впали приблизно з 18 млн до близько 2 млн барелів на добу.
Саме тому економічна кампанія Трампа має подвійний ризик. Щоб послабити Іран, Вашингтон повинен ще сильніше скоротити його нафтові доходи. Але будь-який крок, який підвищує ймовірність нової ескалації в Ормузі, одночасно здатний підняти світові ціни на енергоносії й ударити по американському споживачеві.
Іран, зі свого боку, вже продемонстрував, що морська логістика може бути важелем відповіді. Навіть без повного фізичного закриття протоки загрози танкерам, невизначеність страхування та ризик ударів змушують судновласників уникати маршруту. Економічна шкода в такій ситуації виходить далеко за межі іранського експорту.
Вашингтон намагається компенсувати цей ризик поєднанням санкцій і морської блокади. Казначейство вже атакує так звані тіньові фінансові мережі, через які Іран отримує валюту та проводить платежі. 7 серпня OFAC оголосило нові заходи проти структур у кількох країнах, звинувативши їх у переміщенні сотень мільйонів доларів.
Але Іран перебуває під американськими санкціями десятиліттями, і простих цілей для нового пакета залишається дедалі менше. Вашингтон уже обмежує банки, нафтову торгівлю, судноплавство, промислові структури та численних посередників. Тому наступний рівень тиску неминуче веде до третіх країн.
Саме тут стратегія Трампа стикається з Китаєм. Пекін залишається головним покупцем іранської нафти й у 2025 році імпортував у середньому близько 1,38 млн барелів на добу. За оцінками американської сторони, Китай купує понад 80% іранської нафти, яка потрапляє на зовнішній ринок.
Без різкого скорочення китайських закупівель ідея майже повної економічної ізоляції Ірану має очевидну межу. Підсанкційні танкери, зміна документів про походження вантажів, перевантаження в морі та незалежні китайські НПЗ роками допомагали Тегерану зберігати значну частину нафтових доходів.
Американська блокада вже завдає цьому механізму відчутної шкоди. Reuters повідомив 21 серпня, що пропозиція іранської нафти китайським покупцям різко скоротилася, а її ціна зросла через дефіцит. Поточні поставки до Китаю оцінювалися приблизно у 534 тис. барелів на добу проти пікових 1,4 млн у 2025 році.
Для Вашингтона це доказ, що тиск працює. Для Пекіна — питання стратегічної автономії. Китай виступив проти односторонніх американських санкцій і закликав вирішувати конфлікт дипломатичним шляхом. Загроза покарання китайських банків або НПЗ здатна перенести американо-іранську кризу в ширшу торговельну суперечку.
Це особливо чутливо перед запланованими контактами Трампа із Сі Цзіньпіном. Американській адміністрації доведеться вирішити, наскільки далеко вона готова зайти проти китайських компаній заради Ірану. Якщо зробити виняток для найбільшого покупця, погроза повної економічної ізоляції втратить значну частину переконливості.
Якщо ж Вашингтон справді застосує максимальні вторинні санкції проти великих китайських фінансових чи енергетичних структур, ціна тиску різко зросте вже для самих США. Пекін має можливості для економічної відповіді, а новий торговельний конфлікт може зачепити глобальні ланцюги постачання далеко за межами Ірану.
Ще одним ударом для Тегерана стало рішення Об’єднаних Арабських Еміратів припинити до подальшого повідомлення всі торговельні, комерційні та фінансові операції з Іраном. ОАЕ роками були одним із найважливіших каналів іранської зовнішньої торгівлі та реекспорту через Перську затоку.
Абу-Дабі оголосив рішення після нового загострення в регіоні та повідомлень про дві балістичні ракети, які, за версією Еміратів, були випущені з Ірану. Тегеран заперечив відповідальність за цей інцидент. Тому сам факт припинення торгівлі підтверджений, тоді як походження ракет залишається предметом спору.
Втрата еміратського каналу може виявитися для Ірану болючішою за черговий американський список фізичних осіб. Дубай та інші центри ОАЕ десятиліттями використовувалися для торгівлі, розрахунків і реекспорту, включно з операціями, які допомагали іранському бізнесу працювати в умовах міжнародних обмежень.
Проте навіть такий тиск не гарантує політичної капітуляції. Іран пережив революцію, війну з Іраком, десятиліття санкцій, міжнародну ізоляцію та неодноразові внутрішні кризи. Економічні втрати можуть бути величезними, але історичний досвід не підтверджує автоматичного зв’язку між зубожінням країни й поступками її керівництва.
Тегеран уже назвав нову американську кампанію «економічним тероризмом» і пообіцяв відповідь. Іранські посадовці одночасно говорять про необхідність протистояти економічному тиску та демонструють готовність до подальшого силового спротиву. Це підвищує ризик, що санкції та військове стримування почнуть підсилювати одне одного.
З погляду Трампа, економічний примус має вирішити проблему, яку не вдалося остаточно розв’язати бомбардуваннями. Військові удари завдали Ірану великих збитків, але не принесли стійкої угоди щодо завершення конфлікту, повного відновлення судноплавства через Ормуз чи майбутнього ядерної програми.
Це залишає Білий дім між двома неприємними варіантами. Повернення до великої війни означає нові витрати, ризик американських втрат і потенційний стрибок цін на нафту. Відмова від ескалації може дозволити Ірану зробити висновок, що достатньо витримати економічний тиск, поки політичне терпіння Вашингтона не вичерпається.
Бессент фактично намагається представити санкції як третій шлях: тиск без масштабного воєнного перезапуску. Проблема полягає в тому, що для успіху такого підходу противник повинен вірити не лише в силу економічного покарання, а й у наявність наступного кроку, якщо це покарання не змінить його поведінку.
Саме тут послідовність попередніх погроз Трампа стає фактором. Президент неодноразово попереджав Іран про руйнівні наслідки, але в окремі моменти утримувався від нового масштабного удару. Для американського виборця це може виглядати як стриманість; для Тегерана — як ознака меж, за які Вашингтон не хоче заходити.
Іран, відповідно, може спробувати перевірити ці межі. Це не обов’язково означає прямий удар по США. Тиск може здійснюватися через судноплавство, союзників Вашингтона в Перській затоці, обмежені ракетні операції або інші дії, достатньо серйозні для створення витрат, але недостатні для гарантованої великої відповіді.
Така динаміка робить нинішню фазу потенційно нестабільнішою, ніж здається з формулювання «економічна війна». Коли одна сторона прагне уникнути масштабної військової ескалації, а інша про це здогадується, межа стримування може не зміцнитися, а навпаки — стати предметом дедалі сміливіших перевірок.
Водночас Тегеран теж має причини для обережності. Його нафтовий експорт скорочується, доступ до валюти ускладнюється, традиційні фінансові маршрути закриваються, а економічна ізоляція посилюється. Рішення ОАЕ показує, що регіональні держави, які раніше підтримували комерційні канали, можуть дедалі менше бажати ризикувати.
Тому наступний етап конфлікту залежатиме не від гучності слова «D-Day», а від здатності Вашингтона змусити партнерів Ірану виконувати нові обмеження. Найважливішим випробуванням стане Китай: без його участі максимальний тиск залишиться неповним, а з його примусовим залученням США ризикують відкрити ще один економічний фронт.
Санкції США проти Ірану таким чином одночасно демонструють силу й обмеження американської політики. Вашингтон здатний ускладнити продаж нафти, перекрити фінансові мережі та змусити партнерів Тегерана зробити вибір. Значно важче перетворити економічний біль на конкретне політичне рішення іранської влади.
Нова стратегія Трампа має внутрішню логіку: замість ще одного циклу бомбардувань завдати такого фінансового удару, щоб Тегеран сам шукав угоди. Але вона має й очевидну вразливість. Якщо Іран вирішить, що економічні погрози є заміною війни саме тому, що США не хочуть воювати, тиск може спровокувати не поступливість, а нову перевірку меж.
Тому «економічний D-Day» є не просто новим пакетом санкцій. Це спроба Трампа довести, що Америка може примусити Іран без нового великого воєнного наступу. Успіх залежатиме від того, чи повірить Тегеран у ціну непокори сильніше, ніж у небажання Вашингтона знову натиснути на військовий спусковий гачок.
