Німеччина намагається повернути американську дипломатію щодо України на вищий політичний рівень. Міністр закордонних справ Йоганн Вадефуль заявив 24 серпня, що планує поговорити з держсекретарем США Марко Рубіо й переконати його особисто активніше долучитися до пошуку шляху для відновлення переговорів.
Вадефуль зробив цю заяву дорогою з України, де відвідав Київ і Харків та на власні очі побачив наслідки російських ударів. У німецькому ефірі він фактично сформулював проблему так: американський переговорний трек існує, але останнім часом його рух значною мірою залежить не від Держдепартаменту, а від спеціальних посланців Дональда Трампа.
Ідеться насамперед про Джареда Кушнера та Стіва Віткоффа. Саме вони відігравали центральну роль у контактах адміністрації Трампа з Москвою та Києвом, тоді як Рубіо залишався важливою, але не головною фігурою цього переговорного механізму. Тепер Берлін хоче, щоб держсекретар став помітнішим учасником процесу.
Причина поспіху очевидна: дипломатичний канал між Вашингтоном і Москвою фактично сповільнився, а війна з Іраном відтягнула значну частину уваги адміністрації США. Кремль минулого тижня заявив, що не має інформації про новий можливий приїзд Кушнера та Віткоффа до Москви.
За аналізом «Дейком» відкритих заяв сторін, ініціатива Вадефуля свідчить не стільки про появу нового мирного плану, скільки про занепокоєння дипломатичним вакуумом. Берлін побоюється ситуації, коли бойові дії тривають, позиції сторін твердішають, а переговори залежать від кількох персональних каналів, які можуть надовго зупинитися.
Вадефуль прямо сказав Deutschlandfunk, що спробує особисто заохотити Рубіо «зробити більше». Водночас німецький міністр не покладається лише на Вашингтон: Берлін намагається стимулювати контакти через держави, які мають із Росією тісніший діалог, ніж більшість членів Європейського Союзу.
Серед таких держав Вадефуль назвав Туреччину, Єгипет і країни Перської затоки. Логіка зрозуміла: європейські столиці мають сильні політичні відносини з Києвом, але значно слабші можливості прямого впливу на Кремль. Анкара, Каїр і деякі держави Затоки зберігають робочі канали з Москвою навіть під час війни.
Це не означає, що Берлін прагне замінити американське посередництво. Навпаки, спроба активізувати Рубіо показує, наскільки важливим Німеччина вважає саме американський компонент. Європейські дипломати можуть вибудовувати додаткові канали, але лише Вашингтон має одночасно значні важелі щодо Москви, Києва та європейських союзників.
Рубіо також не є новачком у цьому треку. 23 липня він зустрічався з російським міністром закордонних справ Сергієм Лавровим у Манілі й після переговорів заявив, що Сполучені Штати готові відігравати «конструктивну роль» у завершенні війни, якщо з’явиться можливість для реального дипломатичного просування.
Тоді держсекретар, однак, не створював враження близького прориву. Він говорив про необхідність знайти прийнятну для сторін основу й застерігав від очікування швидкої угоди. Саме тому Берлін тепер бачить у ньому не автора готового рішення, а можливого координатора нового дипломатичного етапу.
Для Росії прізвище Рубіо також не закриває двері. Заступник глави російського МЗС Сергій Рябков 21 серпня заявив, що Москва готова вислухати нові американські ідеї. Але одразу додав умову: вони мають відповідати цілям, сформульованим Володимиром Путіним, і враховувати те, що Росія називає «реаліями на землі».
Це суттєве застереження. Формула Москви не означає готовності відмовитися від максималістських вимог лише заради відновлення переговорів. Російські сили контролюють приблизно п’яту частину міжнародно визнаної території України, а Кремль продовжує наполягати, що будь-яка угода повинна враховувати результати війни на полі бою.
Для Києва така постановка питання неприйнятна, якщо вона означає міжнародне закріплення російських територіальних завоювань або обмеження українського суверенітету. Українська влада водночас не відкидає дипломатію, але наполягає, що мир має бути стійким, а Європа — повноцінним учасником переговорного процесу, а не спостерігачем.
Цю позицію Вадефуль почув безпосередньо під час візиту до Києва. На переговорах 22 серпня Андрій Сибіга заявив, що можливість прискорити дипломатію існує, однак справжній і тривалий мир, на думку України, неможливий без активної участі Європи за столом переговорів.
Це одна з причин, чому ініціатива німецького міністра виходить за межі звичайного телефонного дзвінка американському колезі. Берлін намагається не допустити дипломатичної конструкції, у якій Москва й Вашингтон обговорюватимуть параметри завершення війни, а європейські столиці отримуватимуть уже сформований результат.
Німеччина має для цього особливу політичну вагу. Вона залишається одним із найбільших постачальників військової, фінансової та енергетичної допомоги Україні в Європі. Під час київських переговорів Сибіга заявив, що сукупна німецька підтримка після початку повномасштабного вторгнення сягнула €65 млрд.
Для Берліна це означає, що мирна угода буде не абстрактним зовнішньополітичним документом. Від її умов залежатимуть майбутні витрати на оборону Європи, допомогу Україні, відбудову, санкційний режим і необхідність довгострокового розміщення сил для стримування Росії. Німеччина має прямий інтерес впливати на переговорну архітектуру.
Під час зустрічі Вадефуля і Сибіги обговорювали не лише дипломатію. Серед тем були протиповітряна оборона, нові санкції проти Росії, заморожені російські активи, підготовка України до зими, економічна співпраця та спільне виробництво озброєнь. Це показує, що Берлін розглядає переговори разом із посиленням України.
Така логіка відрізняється від підходу, за якого дипломатія починається з одностороннього зниження військового тиску. Німецька позиція ближча до формули: створювати простір для переговорів, одночасно не дозволяючи Росії зробити висновок, що затягування війни автоматично покращуватиме її умови майбутньої угоди.
У Києві сторони також говорили про 22-й пакет санкцій ЄС та американські санкційні ініціативи. Окремою темою стали заходи проти російського виробництва балістичних ракет. Для України санкції й додаткові системи ППО залишаються частиною того самого механізму тиску, який має зробити дипломатію для Кремля вигіднішою за продовження війни.
Вадефуль після Києва поїхав до Харкова — приблизно за 30 кілометрів від фронту. Там він відвідав електростанцію, яка неодноразово ставала ціллю російських ударів, і зруйноване депо метро. Під час перебування німецького міністра в місті кілька разів оголошували повітряну тривогу.
Цей епізод важливий для розуміння часу заяви про Рубіо. Вадефуль повертався з країни, де дипломатичні розмови про можливе завершення війни відбуваються одночасно з новими ракетними й дроновими атаками. Для Берліна переговорний процес не може бути відірваний від питання, що відбувається на землі під час самих переговорів.
Звідси й інтерес до людини, яка очолює Державний департамент. Спеціальні посланці мають перевагу прямого доступу до президента США й можуть діяти швидко. Держсекретар натомість спирається на дипломатичний апарат, постійні контакти із союзниками та формальні канали з іншими державами, що важливо для складної багатосторонньої угоди.
Це не робить Рубіо автоматичним представником європейських позицій. Як і вся адміністрація Трампа, він працює насамперед із американських інтересів. Але для Берліна його активніша участь потенційно означає більше інституційної дипломатії й більше можливостей узгоджувати кроки Вашингтона з союзниками по НАТО.
Саме тут проявляється ширша проблема нинішнього мирного треку. Дипломатія Трампа значною мірою персоналізована: важливі переговори часто ведуть люди, які мають прямий доступ до президента й широкий політичний мандат, але не завжди спираються на традиційну дипломатичну структуру Держдепартаменту.
Кушнер і Віткофф у такій моделі можуть швидко передавати пропозиції між столицями й обговорювати політично чутливі компроміси. Але якщо їхній трек зупиняється через іншу міжнародну кризу, разом із ним сповільнюється значна частина процесу. Саме цей ризик нині намагається компенсувати Німеччина.
Війна з Іраном зробила проблему особливо помітною. Американська адміністрація одночасно займається кількома великими кризами, і український напрямок більше не має гарантованої монополії на увагу Білого дому. Для Києва й європейських столиць це означає необхідність постійно повертати Україну до верхньої частини американського порядку денного.
Росія, навпаки, може бачити перевагу в затягуванні. Якщо Москва вважає, що час послаблює західну концентрацію, збільшує втому від допомоги й створює нові міжнародні кризи, стимул до швидкого компромісу зменшується. Саме тому одних нових контактів буде недостатньо, якщо не зміниться розрахунок Кремля щодо ціни продовження війни.
Рябков фактично підтвердив цю проблему, коли погодився вислухати Рубіо, але прив’язав можливі домовленості до російських цілей і ситуації на фронті. Москва демонструє відкритість до розмови, не показуючи такої самої готовності змінювати власні базові вимоги. Це велика різниця між дипломатичним каналом і дипломатичним проривом.
Для України активніший Рубіо може бути корисним лише за умови, що відновлення переговорів не перетвориться на тиск заради швидкої угоди. Київ неодноразово наголошував: саме Росія має отримати стимули припинити війну, а майбутня система безпеки повинна не просто зупинити бойові дії, а зменшити ризик нового вторгнення.
Берлін, судячи з переговорів Вадефуля, поділяє принаймні ключову частину цієї логіки. Німеччина продовжує вкладатися в Patriot, IRIS-T, Gepard, закупівлю перехоплювачів і спільне виробництво дронів, одночасно закликаючи до активнішої дипломатії. Для неї військова підтримка і переговори не є взаємовиключними процесами.
Цікаво й те, що Берлін одночасно шукає допомоги в державах, які не належать до традиційного західного табору. Туреччина вже не раз виступала посередником між Україною та Росією, а країни Затоки брали участь у гуманітарних і дипломатичних контактах. Єгипет також підтримує канали з Москвою, які європейці мають у значно меншому обсязі.
Такий підхід фактично створює мережу паралельної дипломатії. Вашингтон потрібен як головний зовнішній центр сили, Європа — як майбутній гарант безпеки України, а держави-посередники — як канали, через які можна перевіряти готовність Москви до конкретних домовленостей, не надаючи кожному контакту статусу формальних переговорів.
Ризик полягає в тому, що велика кількість каналів може створити не координацію, а плутанину. Якщо Москва, Київ, Вашингтон, Берлін, Анкара та держави Затоки отримують різні сигнали про можливі поступки, кожна сторона може чекати вигіднішої пропозиції замість того, щоб рухатися до спільної переговорної рамки.
Саме тому участь Рубіо потенційно важлива не як ще один канал, а як можливість зробити американську позицію більш структурованою. Держсекретар уже має прямий контакт із Лавровим, політичний доступ до Трампа і постійний діалог із європейськими союзниками — поєднання, якого немає в більшості інших учасників процесу.
Проте кадрова перестановка всередині американської дипломатії сама по собі війни не зупинить. Головна перешкода залишається незмінною: сторони по-різному уявляють кінцевий результат. Москва говорить про «реалії на землі», Україна — про суверенітет, безпекові гарантії та неприйнятність миру, який лише відкладає наступну війну.
Тому телефонна розмова Вадефуля з Рубіо важлива насамперед як сигнал. Найбільша держава Європи не хоче чекати, поки американський переговорний трек відновиться сам собою після інших криз. Берлін намагається повернути Україну в центр трансатлантичної дипломатії саме тоді, коли її там стає дедалі важче втримувати.
Наступний тест полягатиме не в тому, чи проведе Рубіо ще одну зустріч із Лавровим. Значно важливіше, чи зможуть США, Україна та європейці сформувати спільну послідовність кроків і чи побачить Москва в переговорах щось більше, ніж можливість зафіксувати результати війни на власних умовах.
Ініціатива Вадефуля тому є історією не про один телефонний дзвінок, а про боротьбу за саму конструкцію майбутніх переговорів щодо України. Після чотирьох із половиною років повномасштабної війни питання вже не лише в тому, хто здатен посадити сторони за стіл, — а в тому, хто визначатиме правила розмови за цим столом.
