Українська система освіти дедалі гостріше стикається з проблемою, яку війна зробила не просто помітною, а критичною для майбутнього держави. Поки тисячі молодих людей прагнуть отримати диплом про вищу освіту, підприємства, зокрема пов'язані з оборонною промисловістю, відчувають гострий дефіцит людей, які можуть безпосередньо працювати з технікою, обладнанням і виробничими процесами.
Про цю проблему в інтерв'ю УНІАН розповів член Економічного дискусійного клубу Олег Пендзин. За його словами, Україні сьогодні особливо потрібні фахівці із середньою спеціальною та професійно-технічною освітою, здатні працювати на виробництві.
Експерт фактично ставить питання руба: країна не може будувати сучасну оборонну промисловість, якщо їй бракує людей, які безпосередньо створюють продукцію.
Україні потрібні не лише дипломи, а й люди для виробництва
Однією з головних проблем Пендзин називає дисбаланс між популярністю різних напрямів освіти та реальними потребами економіки.
За його словами, Україна має надлишок людей із вищою освітою, водночас гостро відчуваючи нестачу працівників із середньою спеціальною підготовкою.
Йдеться про фахівців, які можуть працювати з верстатами, промисловим обладнанням, електронікою, автоматикою, механікою та іншими технологічними системами.
Для звичайної економіки така проблема вже є серйозною. Але в умовах повномасштабної війни вона набуває стратегічного значення.
Україна розвиває власне виробництво озброєння, боєприпасів, безпілотних систем та іншої військової техніки. Підприємствам потрібні не тільки керівники та менеджери, а й величезна кількість людей, які щодня забезпечують роботу виробничих ліній.
Саме тому, на думку економіста, держава має активно стимулювати молодь обирати професії, які безпосередньо пов'язані з промисловістю.
Це означає зміну самого суспільного сприйняття таких спеціальностей. Протягом багатьох років професійно-технічна освіта часто сприймалася як менш престижний шлях порівняно з університетом. Молодих людей нерідко переконували, що успішна кар'єра обов'язково має починатися з диплома про вищу освіту.
Війна продемонструвала, наскільки небезпечною може бути така модель.
Без інженерів не буде нової оборонної промисловості
Окремо Пендзин наголошує на необхідності збільшення кількості студентів у політехнічних вишах.
Йдеться насамперед про інженерні та конструкторські спеціальності. Саме вони мають стати фундаментом для відновлення та розвитку промислового потенціалу України.
Економіст вважає, що державі потрібно «катастрофічно» збільшити кількість людей, які вступають на відповідні напрями.
Причина проста: сучасне виробництво неможливе без інженерів. Навіть якщо підприємство має сучасне обладнання, воно потребує людей, які здатні його спроєктувати, налаштувати, модернізувати та інтегрувати в технологічний процес.
Особливо це важливо для оборонної сфери, де технології змінюються надзвичайно швидко.
Сучасна війна потребує не лише масового виробництва вже наявної техніки. Вона змушує постійно створювати нові рішення, удосконалювати безпілотники, системи зв'язку, засоби радіоелектронної боротьби, роботизовані комплекси та інші технології.
За кожною такою розробкою стоять інженери, конструктори, технологи та науковці.
Тому проблема кадрів — це не питання лише про те, хто завтра стане до верстата. Йдеться про здатність країни самостійно створювати технології та підтримувати власну промисловість у довгостроковій перспективі.
Чому молодь не поспішає на технічні спеціальності
Однією з причин кадрового дефіциту може бути зміна престижності професій.
Протягом десятиліть в українському суспільстві формувалося уявлення, що найкращий шлях для молодої людини — університетська освіта. При цьому робітничі професії часто залишалися на другому плані.
У результаті виник парадокс: країна отримує велику кількість дипломованих фахівців, але не може швидко знайти людину, яка здатна виконувати конкретну технологічну операцію на підприємстві.
Для економіки це означає втрату часу та можливостей.
Підприємство може мати замовлення, фінансування та обладнання, але без персоналу воно не зможе швидко наростити виробництво.
У випадку оборонної промисловості наслідки ще серйозніші. Від швидкості виробництва залежить не лише економічний результат, а й спроможність країни забезпечувати власні сили необхідною технікою.
Тому держава має зробити технічну освіту привабливою не на словах, а на практиці.
Це означає гідні зарплати, сучасне обладнання, гарантоване працевлаштування, можливості кар'єрного розвитку та реальний зв'язок між навчанням і майбутньою професією.
Ще одна проблема — викладачі
Навіть якщо держава різко збільшить кількість охочих вступати на інженерні спеціальності, виникне інше питання: хто їх навчатиме?
Пендзин звертає увагу на серйозну проблему з викладацьким складом у вищих навчальних закладах.
За його словами, значна частина викладачів, які залишилися працювати, — люди старшого віку. Молодь практично не приходить на кафедри, а наукова робота в окремих технічних напрямах фактично відсутня.
Це створює замкнене коло.
Щоб підготувати сильного інженера, недостатньо просто прочитати йому лекції. Студент повинен працювати із сучасними технологіями, бачити реальні виробничі процеси, займатися дослідженнями та розуміти, як теоретичні знання застосовуються на практиці.
Якщо викладацький склад відірваний від науки та сучасного виробництва, освіта ризикує перетворитися на передачу знань, які вже не відповідають реальним потребам економіки.
Для країни, яка намагається одночасно воювати, розвивати оборонну промисловість і готуватися до післявоєнного відновлення, це може стати дуже серйозною проблемою.
Україні потрібна нова індустріалізація
Ключове поняття, яке використовує Пендзин, — повторна індустріалізація.
Україна не може розраховувати лише на імпорт технологій та готової продукції, якщо прагне мати сильну й незалежну економіку.
Власне виробництво потребує цілої екосистеми: робітників, інженерів, технологів, конструкторів, науковців, викладачів, виробничих менеджерів та підприємців.
Якщо хоча б одного елемента бракує, система починає давати збій.
Саме тому нинішня дискусія про освіту насправді є дискусією про майбутню модель української економіки.
Чи залишиться Україна переважно споживачем імпортних технологій, чи зможе створювати власні складні продукти? Чи буде країна експортувати переважно сировину та послуги, чи зможе виробляти продукцію з високою доданою вартістю?
Відповідь на ці питання значною мірою залежить від того, кого українська система освіти готує вже сьогодні.
Війна змінила вимоги до освіти
До початку повномасштабної війни проблему дисбалансу між освітою та потребами економіки можна було частково відкладати. Тепер це вже неможливо.
Війна прискорила технологічні зміни та одночасно створила величезний попит на фахівців, здатних працювати з новими технологіями.
Оборонна промисловість стала одним із найбільш динамічних секторів української економіки. Виробникам потрібні люди, які вміють працювати не тільки за старими стандартами, а й освоювати нове обладнання та технологічні процеси.
При цьому Україні доведеться думати не лише про нинішню війну.
Після завершення бойових дій країні знадобляться мільйони фахівців для відновлення зруйнованої інфраструктури, енергетики, промисловості, транспорту та житла.
Тому інвестиції в технічну та професійну освіту сьогодні — це не тимчасовий захід для потреб оборони. Це фундамент майбутнього відновлення країни.
Освіта має змінитися разом із державою
Проблема, про яку говорить економіст, фактично ставить перед Україною питання вибору.
Можна й надалі орієнтувати молодь переважно на університетські дипломи, навіть якщо ринок праці не здатен забезпечити всіх випускників відповідною роботою.
А можна почати формувати нову модель, у якій інженер, технолог, електрик, оператор складного обладнання чи кваліфікований виробничий фахівець матиме не менший статус, ніж офісний спеціаліст.
Це потребуватиме не лише зміни державної політики, а й серйозної роботи з суспільними стереотипами.
Молодій людині потрібно показати, що технічна професія може бути сучасною, добре оплачуваною та перспективною. Що робота на виробництві — це не обов'язково важка фізична праця біля старого верстата. Сьогодні це може бути керування автоматизованою лінією, робота з роботизованими системами, програмування промислового обладнання або створення складних технологічних компонентів.
А для цього сама система освіти повинна стати ближчою до реального виробництва.
Україна сьогодні платить надзвичайно високу ціну за право захищати свою незалежність. І якщо держава хоче вистояти не лише на полі бою, а й економічно, їй потрібні не тільки озброєння та фінансування.
Потрібні люди.
Люди, які створюють, ремонтують, проєктують, налаштовують і виробляють. Люди, здатні перетворювати технології на реальну продукцію.
Саме тому питання освіти в умовах війни — це вже не просто дискусія про університети та професії. Це питання того, чи матиме Україна достатньо фахівців, щоб побудувати сильну оборонну промисловість, відновити економіку та забезпечити власне технологічне майбутнє.
